89.15 — Під обвалом

Коридор був надто тихий, ніби сам метал затамував подих, а від стелі йшли тріщини, що повільно розходилися, наче павутиння. Легкий гул у повітрі став дедалі глибшим, різким, пробивав ребра, змушуючи шкіру ледь тремтіти. Кожен крок лунав глухо, а в середині всіх охоплювало відчуття, що зараз станеться щось неминуче.

Лея першою підняла голос, її пальці стискали ручку сумки, ніби тримали якусь невидиму опору:

— Мені не подобається цей звук…

Ерік, намагаючись зберегти звичний тон і трохи іронії, обернувся, але його голос сам тремтів:

— Це просто вітер. Дуже… твердий вітер, — сказав він, намагаючись підбадьорити себе й Лею одночасно. — Просто… вітер, — додав він, але повторення звучало вже не переконливо.

Векс підняла очі вгору, холодний погляд миттєво ставав напруженим, губи стиснулися:

— Це не вітер… — промовила вона тихо, шепіт змішувався з гулом коридору. — Стеля тримається лише на тонкому шарі металу.

Ще кілька секунд, і стеля почала сипатися. Перші уламки металу та пилу з глухим гуркотом падали на підлогу, піднімаючи хмари дрібного пилу. Векс, що крокувала вперед, ледве ухилилася від першого дощу уламків, але потім великий фрагмент, важка панель з дротами та гострими металевими виступами, обрушився прямо на неї.

— Векс! — закричав Тео, кидаючись до неї, руки розкривши, але уламок придавив її так, що він ледве міг доторкнутися. 

Його серце стукало шалено, а крик лунав у стінах, відбиваючись глухим ехо.

Лея відступила, обпираючись об стіну, очі її були широко відкриті, губи тремтіли:

— Що робити? — крик рипів у шумі обвалу, але вона не могла наблизитися. Паніка вирувала в її грудях.

Тесса відкинулася назад, схопивши Еріка за плечі:

— Тримайся, Ерік! — закричала вона, ледве стримуючи сльози. Ерік намагався знайти кут для підхоплення уламку, ковзав по пилу, але його руки не могли підняти важкий шмат металу.

Альфа, собака, підбіг, гарчачи, намагаючись відштовхнути уламок носом. Його лапи ковзали по пилу, але вага була надто великою. Він стогнав від напруження, намагаючись допомогти, хоч відчував власну безпорадність.

Маркус, який стояв осторонь, миттєво кинувся вперед. Його мускули на руках напружилися, сухожилля стягнулися, коли він відчув всю тяжкість панелі прямо на собі. Панель скрипіла, дроти тріщали, а крик Векс лунав крізь металевий гуркіт, розриваючи серця всіх навколо.

— Тримайся! — кричав він, стискаючи зуби, обхопивши уламок. Його плечі й руки напружилися до межі, на шкірі з’явилися блискучі пітні лінії.

В ту саму мить щось гостре, залізне, виступаючи з уламку, штрикнуло йому в живіт. Маркус здригнувся, відчуваючи гострий біль, але інстинкт підказав — Векс на межі. Він стогнав, намагаючись відштовхнути панель і одночасно витягнути шип із власного живота. Кров змішалася з густим пилом, а крик Векс об’єднався з його власним у хаотичному калейдоскопі болю та напруження.

— М-м… я… витягну! — кричав він крізь зуби, відчуваючи, як метал виривається з його живота, а гострий шип залишає червоний слід під променями аварійного світла. Його руки тряслися, але панель повільно піддавалася.

Векс, уже трохи вивільнившись, плакала, стискуючи його руку обома руками:

— Навіщо ти це зробив? — її голос тремтів, змішаний із полегшенням і страхом.

Маркус ледве дихав, стогнучи від болю:

— Бо вперше мав шанс зробити щось правильно… — пробурмотів він, дивлячись на неї крізь затуманений біль.

Лея, затаївши подих, кинула погляд на Вирія, її очі широко відкриті:

— Може, він таки не демон.

Вирій, стискаючи кулаки, дивився на Маркуса, і в його голосі звучала повага та легке зітхання:

— Ні. Просто людина, яка нарешті захотіла перестати бути тінню.

Тиша зависла над коридором густим, важким туманом, але цього разу зі смислом. Навколо струшувався пил, а Альфа гарчав, обережно, але рішуче ставши поруч з Векс і Маркусом, мов охороняючи їх від будь-якої подальшої небезпеки.

Серця всіх билися шалено, паніка й адреналін змішувалися з полегшенням. Кожен з команди стояв, оглядаючи уламки та перевіряючи один одного. Десь глибоко всередині вони відчули: це лише початок випробувань, але разом вони можуть все.