67.7 — Шоколадний апокаліпсис і собака-руйнівник

Сніг перестав падати, залишивши після себе пухнастий килим, що м’якко хрумтів під ногами. Шахівниця посеред площі виглядала як арена абсурду і ніжності одночасно: липкі шоколадні фігури трохи підтанули, злиплися одна з одною і хиталися, немов маленькі танцюристи, а запах какао і марципану змішувався з морозним повітрям.

Вирій, ледве втримавшись на ногах, раптом оступився, і остання фігура злиплася з його рукою, від чого він, сміючись, повалився на сніг — прямо на Лею. Обидва розсміялися, падаючи, і від сміху їхні холодні щоки запалали.

— Ти важчий, ніж здаєшся! — хіхікнула Лея, обіймаючи його.
— А ти легша, ніж виглядаєш! — відповів Вирій, ловлячи її рукавички.

Тео підхопив Векс у обійми, ледве не ковзаючи по льоду, але вдалося втримати рівновагу. Він пригорнув її щільно, лоб до лоба.

— Все буде добре, — прошепотів він, і їхні погляди зустрілися в ніжності, яка здавалася теплішою за будь-яке какао на світі.
— І ти більше ніколи не будеш сама, — посміхнулася Векс, торкаючись його губ легким поцілунком, що розтопив останні залишки тривоги.

Ерік, намагаючись схопити шоколадного короля, який прилипає до його рукавички, опинився поруч із Тессою. Вона притисла його руку до своєї щоки, і він відчув, як його серце нарешті трохи розслабляється.

— Тепер все можна залишити позаду, — прошепотіла Тесса, пригортаючи його в теплий обійм.
— Так… і ми не дамо страхам повернутися, — відповів Ерік, тихо сміючись від того, як шоколадний уламок прилип до його пальців.

Паралельно, далеко від площі, Лум і Кая, під наглядом няні, влаштували власну маленьку гру вдома. Лум будував замок із кубиків і книжок, Кая уважно «записувала» шахівні комбінації пальчиком на столі, але все перетворювалося на хаос, коли Альфа — собака, що проникливо дивився на кожен рух — раптом стрибав на столи і штовхав кубики лапою.

— Альфа! — сміялася няня, намагаючись відтягнути його від конструкції. — Ти зруйнуєш все!
Альфа гавкнув, стрибнувши з задоволенням на підлозі, і підкинув кілька кубиків у повітря. Хвіст махав, немов прапор перемоги.
— Ой ні, замок! — реготала Кая, бачачи, як кубики розсипаються по підлозі.
Лум підстрибнув і намагався врятувати башточку, але Альфа вже весело ганявся за його руками, підштовхуючи їх, щоб «додати драми».
— Ти справжній руйнівник, але милий руйнівник! — сміявся Лум, ловлячи пухнасту лапу, що завдала чергового хаосу.
Альфа гучно гавкнув на знак перемоги і втік, підстрибуючи на іншому боці кімнати, розкидаючи кубики і маленькі книжечки.

Малюки і дорослі сміялися одночасно, хоч і не бачили один одного: великі падіння та ковзання на площі стали дзеркалом дитячого хаосу вдома. Всі відчували теплоту і радість навіть на відстані, адже сміх дітей лунав через відчинені вікна, змішуючись із крижаними посмішками дорослих.

— Подивіться на нас! — вигукнув Тео, спостерігаючи, як шоколадні фігури, що залишилися, липнуть одна до одної і створюють дивні комбінації. — Абсурд у всій красі!
— І він смішний! — сміялася Векс, обіймаючи його знову.

Ніжність і підтримка стали їхньою зброєю: поцілунки на морозі, обійми, погляди, які передавали більше, ніж слова. Навіть у хаосі, коли шоколад липнув до рукавичок і фігури «підтанули», герої тримали один одного, допомагаючи пережити кожну гірку і болючу правду.

— Останній хід майже тут… — пробурмотіла Векс, але в її голосі вже відчувався спокій. — Ми пройшли через усе. І разом витримаємо ще трохи.

Сніг хрумтів під ногами, фігури знову ковзнули по дошці, утворюючи кумедний клубок, але ніхто вже не падав від страху — тепер їхні падіння були сміхом і підтримкою, підготовкою до наступного кроку у грі, яка навчила їх довіряти один одному, любити і переживати навіть найгіршу правду.

Ця мить, повна сміху, тепла, хаосу і любові, закарбувалася в пам’яті всіх, хто був тут і вдома: великі і малі, люди і пес, шоколад і сніг — усе злилося у химерну симфонію радості та прийняття.