51.5 — Код через дотик

Альфа все ще стояв перед пюпітром. Його лапа лежала на аркуші, немов приросла. Очі — чорні, глибокі, мов два бездонні колодязі, в які падало щось невидиме. Його подих почав прискорюватись. Вуха злегка пригнулись. Щось прокидалося всередині. Ніби не памʼять. А команда.

— Альфа?.. — обережно промовила Тесса, ступаючи ближче. — Все гаразд?

Пес не відповідав. Він дихав гучно, ривками, мов переживав те, що не вміє висловити. Його лапа здригнулась. У кімнаті запахло іскрою — тією, що виникає, коли натискаєш на приховану межу живого.

І тоді — звук.

Ні, не гавкіт. Не скавчання. Це був… удар. Хвиля — невидима, але відчутна. Повітря в кімнаті сіпнулось, мов хтось гепнув по невидимій мембрані. У Тео з рота випала жувальна гумка. Лум обійняв Каю. Кая — обійняла пса. Всі — завмерли.

І в той момент перед усіма — знову видіння.

Вона — та сама кімната.
Металева. Порожня. Сталева клітка.
В ній — Альфа. Молодий. Непевний. Він сіпається, наче від електрошоку. Поруч — монітори. На екранах біжить код, який перетікає в слова:

ПРОТОТИП АЛЬФА
АРХЕТИП ВАРТОВОГО
РОЗІРВАНИЙ ЗВʼЯЗОК ІЗ ДЖЕРЕЛОМ
АКТИВАЦІЯ: НЕЗАВЕРШЕНА
ОБʼЄКТ ВТРАТИВ ПРИНАЛЕЖНІСТЬ

Альфа дивиться вгору. Його очі… плачуть. Не сльозами, а внутрішнім тремтінням. Він не розуміє, чому. Не розуміє, хто він. Тільки знає — він чекає. На когось. На щось.

Очікування розпізнавання...
Помилка. Помилка. Помилка.

Голоси з темряви:
— «Він надто привʼязаний. Не функціонує як задумано».
— «Емоційне ядро зміщене».
— «Переписати або утилізувати».

У кімнаті стало на кілька градусів холодніше. У когось задзвенів зубний протез. Хоча, здається, ніхто його не мав. Просто світ брехав про звуки.

В цей момент — в теперішній кімнаті — Альфа здригається й раптово гавкає.
Голос глухий, хрипкий, ніби в ньому пробудили древній дзвін. Сухий, як вітер у камʼяній ущелині.
І потім…

— …Вирій, — каже він.

Один раз. Чітко. Голос — глибокий. Не людський, але осмислений.

Тиша. Абсолютна. У всіх — відвислі щелепи.

— Що… — Тео майже падає на якусь скриню. — Він… він щойно сказав…

— Моє імʼя, — прошепотів Вирій. Він не рухався, тільки шия ледь сіпнулась, коли він перевів погляд з Альфи на Лею. Її очі блищали.

Кая затулила рот долоньками, очі — круглі, як тарілки:

— Альфа розмовляє! Як тато мультик!

— Це… не голос. Це команда. Він запамʼятав тебе як центр, — Тесса стояла, мов загіпнотизована. — Ти для нього — Ядро.

— Або… — Векс глянула на Альфу, який тепер стояв спокійно, з гордо піднятою мордою, — ти був тим, хто його… визволив.

— А він… визволив тебе, — додала Лея. І тихо, майже нечутно: — Ти сказав моє імʼя першим. А він — твоє.

Вона ступила ближче. Протягла руку, доторкнулась до Альфи — той не відреагував. Але легеньке електростатичне 

поколювання пробігло по її пальцях.

— Він… гарячий. Як батарея.

— Це активація, — сказав Вирій. — Його звʼязок із Манускриптом оновився. Але… через мене?

— Можливо, — озвався Ерік, — твоє імʼя стало тригером. В ньому щось було закодовано. Емоційна адреса.

— Я думав, я просто… собака, — прошепотів Альфа.

Всі здригнулись.

— Що?..

Але більше нічого не сказав. Слова були ніби сном. Або відлунням.

І в цю ж мить…

Альфа розвернувся до дверей. Загарчав. Раз. Другий. Але не з агресією. Скоріше — як тривожний сигнал. Гортанний. Старий. Похмурий. А потім відійшов убік, звільняючи прохід. І в дверному проході, де ще мить тому нікого не було, зʼявилася постать.

Схожа. До болю.

Всі поглянули на Вирія.

— …Вирій?
У кімнату увійшов ще один Вирій.

Тиша впала знову, але вже зовсім інша. Це була тиша… зради.
Або страху.
Або ж початку правди, що більше не може ховатись.

— Мамо… — прошепотала Кая, але потім злякано вхопила Тессу за ногу. — Там ще хтось… за ним.

— Хтось?

— Там Вирій… і ще Вирій, але як тінь… як сльоза… але вгору.

Вирій не відвів погляду від себе самого.

— Ото буде розмова, — буркнув Тео. — Коли сам себе зустрічаєш — це або роман, або пекло. Або обидва.