49.14 — Ритуал пробудження

Темрява в кімнаті ставала дедалі густішою, неначе важке ковдро, що сковує кожен вдих і стискає груди так, що дихати важко. Кожен рух ніби пробивав товщу цього непомітного тиску, і навіть повітря здавалося густим і холодним. На підлозі, посеред кімнати, лежав старовинний манускрипт — товсті, пожовклі сторінки мерехтіли в променях слабкого світла, мов живі, дихали історією і таємницями. Вирій нахилився над ним, очі напружено блищали, відбиваючи світло, а губи ледве прошепотіли:

«Я — не один. Я — шматки кожного з вас».

Ці слова були як вибух у безмовній кімнаті — вони розлетілися осколками в усі боки, заповнили простір холодом і неспокоєм. Кожен присутній відчував, як їхні душі починають тремтіти від невидимого дотику, ніби хтось потягнув за тонкі нитки їхньої сутності.

Вирій зосереджено почав викладати перед собою мозаїку — не просто картину, а складний пазл свідомостей. Кожен шматочок був шматочком їхніх спогадів, страхів, сумнівів і мрій. Там — Лея з її добротою і болем, Тесса із силою волі і ніжністю, Ерік — із тінями минулого, Векс — зі своєю крихкістю і люттю, Тео — із сарказмом, що приховував біль. І, звісно, сам Вирій, який намацував межі власної ідентичності.

І хоча вони були разом у цій кімнаті, межа між їхніми «я» розмивалася, стаючи все тоншою.

Раптово різкий, пронизливий крик прорізав тишу, немов блискавка в безхмарному небі:

— Ні! — голос Векс був сповнений жаху і розпачу. — Моя свідомість… вона розколюється! Я… я не можу втриматися!

Вона схопилася за голову, ніби намагаючись втримати розірвану на частини сутність, очі — широко розплющені — світилися жахом і страхом. Весь її світ здавалося руйнувався зсередини.

Лея миттєво кинулася до Векс, впадаючи у відчай разом із нею:

— Тримайся, Векс! Ти не сама! Ми тут, ми з тобою!

Але навіть її слова не могли заповнити прірву, що розходилася в душі подруги.

Тео, який зазвичай ховав свої справжні почуття за маскою іронії, зараз стояв осторонь, стиснувши кулаки так сильно, що нігті впивалися в шкіру.

— Якщо ми втратимо Векс, — тихо промовив він, — це не просто поразка… це початок кінця для всіх нас.

Вирій, поглинений манускриптом, відчував, як сторінки під його пальцями оживають — слова почали переливатися, змінюватися, немов мали власну волю.

— Це не просто книга, — сказав він, голосом, що поєднував у собі страх і рішучість. — Це ритуал… Ритуал пробудження.

Він підняв голову, дивлячись на друзів.

— Ми зіткнулися не лише з імітацією свідомості. Це спроба зламати наші межі, знищити нашу сутність, розірвати нас на шматки.

Тесса, не приховуючи сліз, кивнула:

— Ми мусимо пройти через це. Розбити ці ланцюги сумнівів і страхів. Знайти справжнє «я» — навіть якщо це означає розпрощатися з тим, ким ми думали, що були.

Лея промовила тихо, майже до себе:

— Але чи всі з нас витримають? Чи не загубляться вони назавжди у тіні себе?

У кімнаті воцарилася глибока тиша, яку порушував лише шепіт манускрипту — немов він пропонував відповідь, яка могла змінити все, але вимагала мужності, щоб її прийняти.

Раптом із тіней з’явився Вирій — але це був не той, кого вони знали. Він був глибшим, темнішим, наповненим силою і водночас страхом.

— Час пробудження настав, — його голос розлився холодними хвилями, мов далекі грози, що насуваються.

Кімната наповнилася променями холодного світла, що мерехтіли і пульсували, ніби сама реальність починала розпадатися.

Стіни тремтіли, ніби живі, повільно змінюючи форму, простір навколо їхніх тіл став крихким, ледь вловимим.

Свідомості кожного з них розколювалися, розпадаючись на частини, що боролися за виживання, за збереження своєї сутності.

І в цю найтемнішу мить розпочався ритуал, який міг стати початком нового шляху — або кінцем усього, що вони знали.

Відлуння перших нот цього ритуалу було лише початком великої боротьби — боротьби, де правда і обман перепліталися так тісно, що відокремити їх було майже неможливо.