49.12 — Поцілунок перед зрадою

Світ навколо звузився до їхнього маленького, але вибухового світу — кімнати, де час, здається, спинився. Тесса і Ерік стояли так близько, що могли відчути теплоту один одного, що розливалася мов ріка під шкірою. Їхні руки шукалися, плелися, здавалося, що всі слова зайві — тут говорив тільки дотик.

Він притягнув її до себе, і вона відчула, як його губи шепочуть прощення, любов і ненависть одночасно. Поцілунок був м’яким, ніжним — але одночасно пройнятим тривогою, немов перед бурею.

Тесса закрила очі, дозволяючи собі відчути ту мить — мить, коли здається, що все можна виправити, коли здається, що є шанс почати знову.

Але тоді він відступив, ледве відрившись, і шепотів так тихо, що це могло бути тільки між ними двома, але досить голосно, щоб вона почула:

— А що, як це… не я?

Від цих слів світ перевернувся. Її очі широко розкрилися, немов хтось скинув тінь на її душу. Серце почало калатати так, що вона почувала його в кожному пальці, в кожній клітині.

Тиша. Так гнітюча, що могла зламати навіть найміцніший камінь.

Вони дивилися одне на одного — без зайвих слів, лише погляд, що говорив про все: сумніви, страх, розгубленість.

— Що ти хочеш сказати? — голос Тесси тремтів, але намагався зберегти твердість.

Ерік опустив погляд, ніби шукаючи відповіді в порожнечі під ногами. Його руки нервово стиснулися, потім розтиснулися, мов він хотів втекти від самих себе.

— Я… — він зітхнув, — я не знаю, ким я є зараз. Може, це я. А може — ні.

У її голові почалася буря. Паніка виблискувала в її очах, мов блискавки у штормі.

Вона відчувала, як земля тремтить під ногами — той Ерік, якого вона знала, раптом став загадкою. Чи залишився він тут взагалі?

Серце вимагає відповідей, але розум наповнений сумнівами.

Вона зробила кілька кроків назад.

— Ти що, збожеволів? — голос, що зазвучав гостро, ледь не різко.

— Я… не знаю, Тесса. Я сам у полоні цього питання. Я боюся… — він спробував крок назустріч, але вона відступила ще далі.

Її дихання стало швидким, немов вона намагалась втекти від реальності.

Вона повернулася і побігла. Кроки луною відбивалися від порожніх стін, а серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься назовні.

Погляд на спину Еріка був повен болю, розпачу і безсилля.

Він стояв, мов вирваний із власного життя, а за його спиною залишалася тиша — мов перед штормом.

Її думки калаталися шаленою бурею. «Як це можливо?» — прошепотіла вона сама собі, затуляючи обличчя руками. «Як я могла сумніватися у ньому? Він же…» Але навіть заклик серця, найглибша пам’ять про те, ким він був раніше, не могла заглушити цей дзвін сумнівів, що голосно лунав у голові.

«Якщо це не він… то хто тоді?» — з’являвся страх, холодний і гострий, як ніж. «Чи був той Ерік, якого я любила, лише тінню? Чи, може, тепер це він — фальшивка? І чи зможу я коли-небудь знову довіряти?»

Вона згадала їхні моменти — сміх, дотики, слова підтримки. Чи це все було ілюзією? Чи він лише грає роль? Тінь минулого, вбрана в образ людини, яку вона знала і любила.
Її серце розривалося на шматки. Вона хотіла кинутися назад, обійняти його, сказати, що вірить, що все буде добре. Але розум підказував: «Обережно. Ти на межі падіння в прірву, де немає дна.»

«І що тепер? Якщо це він — але не зовсім він… Чи зможу я пробачити? Чи зможу прийняти те, що ця людина не знає, хто він є?»

З глибини душі вилізло розчарування: «Ти завжди казала, що любиш його таким, який він є. Але що, якщо «він» зникає?»

Це був виклик — її власний виклик. Вибір між надією і болем, довірою і страхом.

Вона не знала відповіді. І це було страшніше за будь-які загрози зовнішнього світу.

Її ноги мимоволі почали рухатись, наче виконуючи волю розуму, а не серця — вона втекла, намагаючись втекти від заплутаних почуттів, від сумнівів, від страху втратити остаточно.

Вона знала: повернутися буде не так просто. Але зараз їй потрібен час — час, щоб розібратись у собі, у ньому, у тому, що залишилось від їхньої історії.