49.8 — Приманка: сповідь

— Це… Це не трансляція з камер, — прошепотіла Лея. Її голос тремтів, як струна в тиші, натягнута над прірвою.

У лабораторному залі, де миготіли лише аварійні ліхтарі, головний екран у центрі загорівся зсередини. Мов світловий отвір у спогади. Те, що раніше було хаотичним набором технічних даних, тепер склалося у чітке відео.
Картинка нерівна, зерниста. Але обличчя на ній — знайоме до болю.

— Тесса… — прошепотіла Лея, і її голос потонув у кімнатній пустці.

На зображенні — Тесса. Молодша, худіша, блідіша. Вона сиділа в кріслі — такому самому, яке стоїть у медблоці, для глибокої стимуляції. Її руки були зімкнені на колінах, плечі згорблені, погляд прямий, упертий.

Вона мовчала кілька секунд. А потім почала говорити. Голос її був глухий, майже шепіт, але кожне слово — як укол під шкіру.

— Якщо хтось це колись побачить… — Тесса зітхнула. — Значить, я зважилась.

Я… брешу. Усім. З самого початку. Не тому, що хочу — а тому, що інакше мене зламають.

— Чорт, — пробурмотів Вирій, ступивши ближче. — Це запис. Але не схоже на щось постановочне… Вона справді…

— Ш-ш-ш… — Лея торкнулась його плеча. — Вона говорить…

На екрані Тесса опустила голову, а тоді знову глянула в камеру.

— Я знала про вас… раніше, ніж ви дізнались про мене.
Про тебе, Лєє. Про тебе, Вирію.
Я не випадково опинилась серед гастроклонів. Не випадково опинилась серед вас.
Я… шукала вас. І знала, що знайду. Бо… бо я вас бачила раніше.

— Вона має на увазі сни? — прошепотіла Лея, ніби питаючи саму себе.

— Або щось гірше, — Вирій знову втупився в екран, брови зсунуті, очі хижі.

— Я бачила фрагменти вас у своїх снах… задовго до знайомства, — продовжувала Тесса. — І не розуміла, чому. Поки не знайшли з Еріком чорнові матеріали «Ідентики».
Там були… зіпсовані фрагменти даних. Напіввидалені. Але ми їх відновили.

Її голос тремтів. У кадрі видно, як вона здавлює пальці до синців.
— Вони створювали вас, — сказала вона. — Не буквально. Але… вони програмували. Проєкт «нульові архетипи». Експерименти над пам’яттю, емоційним резонансом. Особистостями.
Вони будували людей, якими можна захопитись.
І я…

Вона на секунду затнулась. Наче не могла дихати.

— …я одна з тих, хто мав знайти їх у реальному світі. І… перевірити, чи спрацювало.

Тиша впала. Глибока, густа.

— Це… про мене? — Вирій ледве вимовив. — Вони створили… мене?

— Не створили. Вплинули. Тонко. Глибоко. Підсвідомо, — відповіла Лея, не зводячи очей з Тесси на екрані.

— Я не знала, хто саме ви, — говорила Тесса. — Спочатку. Але коли ми зустрілись… я все зрозуміла.
Леє, ти снилась мені з дитинства. Ти була завжди — у снах, в думках, у спогадах, яких не було.
І ти, Вирію… твій голос був у моїй голові ще до того, як я почула його вперше.

Лея затулила рота долонею. Очі її заблистіли.

— Це правда, — прошепотіла вона. — Я… Я теж відчувала її одразу. Як щось рідне. Занадто рідне.
Вирій мовчав. Він не зводив очей із зображення. Його тіло ніби стало камʼяним, тільки пальці трохи здригались.

— Я боялась, що скажу — і все зламається, — визнала Тесса. — Що правда нас розібʼє.
Але… ви повинні знати. Я шукала вас усе життя. І коли знайшла — не змогла втратити.

— То це і є її сповідь, — прошепотіла Лея. — Справжня. Ненакручена.
Без захисту.

— Ідеальна приманка, — прорізав Вирій. — Відкрита, чесна, глибока.
Така, щоб змусити нас відкрити власні шрами.

Лея кивнула. У її очах тепер читалась не тільки ніжність — а й підозра.

— Це не просто відео. Це активатор.
Манускрипт… він витягує з нас слабке. Роздягати душу — це теж атака.
І ми… ми щойно впустили його.

В цей момент повітря раптом сіпнулося — як шкіра, коли до неї торкаються голкою.

Десь вгорі клацнули замки.

Температура в кімнаті впала на кілька градусів.

А зображення на екрані… зникло. Раптово. Різко. Так, ніби хтось вирвав живий шмат памʼяті.

І лише останні слова Тесси зависли в тиші, повторюючись шепотом:

«Я не могла дозволити собі вас втратити…»