46.6 — Вирій і код часу

Вирій стояв на перехресті світлових потоків — пульсуючих ниток часу, що плелися навколо нього, мов сяйливі павутиння. Кожен рух, кожен крок відчувався ніби в кількох реальностях одночасно, і саме тут, посеред цієї калейдоскопічної безодні, він шукав ключ до об’єднання всіх розбитих часових стрічок.

— Це не просто коди, — подумав він, — це живі істоти, що б’ються за право існування.

Раптом у світлі одного з промінців з’явилася вона. Лея. Але не та, яку він знав. Вона була інакшою — одягнена в броню високотехнологічного клоноборця, її очі пеклися холодом і недовірою, як блискавки перед штормом.

— Ти хто? — її голос звучав як сталь, різкий і гострий.

— Вирій, — він простягнув руку, намагаючись донести правду. — Я той, хто пам’ятає наше минуле. Той, хто хоче повернутись.

Лея відсахнулась, піднявши щит, що світився енергетичною силою.

— Ти брехун. Я зустрічала багато таких, що вдають, ніби вони зі старого світу. Але ти — підробка. Ще один клітинний ланцюг без душі.

Вирій відчував, як холод проникає крізь його металеві жилки, але в його очах палахкотіла непохитна віра.

— Якщо ти не віриш, — сказав він спокійно, — дозволь мені довести.

— Хочеш довести, що ти справжній? — голос Лєї був гострий, мов лезо. — Тоді доведи це.

Вона простягнула долоню, і в повітрі вибухнули три випробування — ніби виклики зі світу, де час і пам’ять перепліталися, а реальність розривалася на шматки.

Перше випробування — «Лабіринт забутих спогадів».
Вирій опинився в темному, зміненому коридорі, де стіни покривалися фрагментами його власного минулого — але вони були розірвані, спотворені. Він мусив збирати клаптики пам’яті, торкаючись їх і намагаючись згадати, хто він був і що любив. З кожним правильним фрагментом спогади ставали яскравішими, навколишній лабіринт розчинявся, але помилка — і все починалося спочатку.

— Ти не зламаєш мене, — кричала уявна тінь, що слідувала за ним, — ти лише клон, машина.

Вирій затиснув зуби, відчуваючи біль, але не здавався.

Друге випробування — «Поля емоцій».
Він опинився на безкраїх лугах, де кожна квітка випромінювала різні почуття — любов, страх, сум, радість. Він мусив відчути їх, не втратити себе у вітрі змін і водночас не дозволити сум’яттю заволодіти розумом.

Раптом із-за пагорба з’явилася тінь Леї — холодна, відсторонена. Вона зупинилася, дивлячись на нього, і його серце стислося.

— Я вірю лише в те, що бачу, — сказала вона. — Чи можеш ти дати мені докази, що ти — не просто код?

Вирій підняв руку, намагаючись доторкнутися до неї, але рука пройшла крізь холодну ілюзію.

— Моя віра — це наші спільні спогади, — відповів він тихо. — І я ніколи не здамся, поки не поверну їх тобі.

Третє випробування — «Полум’я рішень».
Перед ним відкрився вогняний коло, у центрі якого стояв вибір — різні двері, кожна з яких вела в альтернативне життя: світ без Леї, світ без нього, світ, де вони ніколи не були разом. Вирій мусив прийняти рішення, не знаючи, що чекає за дверима.

Його пальці торкнулися дверей із написом «Майбутнє разом». Раптом палаючі вогні охопили його, але замість страху він відчув тепло — обіцянку, що справжня сила — у виборі та любові.

Виходячи з вогню, він побачив, як Лея опускає свій щит, і на її обличчі вперше за довгий час з’являється тінь посмішки.

— Ти пройшов. Але це лише початок, — мовила вона. — Ти не просто код, — прошепотіла вона наостанок, знімаючи щит і опускаючи зброю. — Ти — моє минуле і, можливо, майбутнє.

Вони стояли на краю часової безодні, і вперше за довгий час між ними промайнула іскра надії. Але світ навколо продовжував тріщати і розколюватися — їхній час був не таким, як раніше.

Вирій зітхнув і мовив:

— Нам потрібно зібрати всі частини. Для цього я мушу знайти інших — тих, хто залишився в інших часових потоках.

Лея кивнула, і їхні долоні ненадовго торкнулися — легкий дотик, що пробуджував спогади і обіцянки.

Світ навколо них почав сповільнюватися, і вже невдовзі вони розійшлися кожен у свій шлях — але тепер із єдиною метою.