40.11 — Коли стіни починають рухатись

— Сорок сім хвилин, — сказав Ерік, глянувши на таймер, що спалахнув червоним попередженням просто на його зап’ясті. — Самознищення активоване. Шах і мат, 1:0 на користь агентства.

— Це ще не мат, — викинула Лея, — це тільки перший хід у дуже агресивній партії.

Стіни завібрували. М’яко спершу, як легкий землетрус. Потім — глухий звук, ніби гігантське серце вдарилось у ребра бетону.

— Це... це не система, — прошепотав Вирій. — Це хтось відкриває шлюзи. І не для вентиляції.

Екрани миготіли. Координати кластеру почали змінюватись — не просто як цифри, а як рельєф. Підлога під ногами просіла на кілька сантиметрів.

— Агов! — Тесса, тримаючись за стіну, стиснула живіт. — У мене відчуття, що ми стоїмо на мові істоти, яка зараз 

збирається сказати: «Ковтати чи не ковтати?»

— І що б ми не вибрали, — вкинула Векс, хапаючи Тео за руку, — ми вже всередині.

Глухий гуркіт. Один з проходів позаду обвалюється. Пил. Каміння. Сигнал тривоги.

— План? — вигукнула Лея.

— План «утекти, не померти і не народити посеред вогняної пастки», — огризнулася Тесса.

— Я був би не проти плану, в якому виживають усі, — пробурмотів Ерік, підбігаючи до найближчого сервопульта.

Його пальці застукотіли по клавішах. Вікна почали відкриватися — нові маршрути, нові лінії втечі.

— Вони направляють нас, — сказав він. — Хтось зсередини. Можливо, та істота. Можливо, Лора. А може, хтось гірший.

Зліва — глухий скрегіт. І тиша. Потім — шурхотіння.

— Це звук, — прошепотав Тео, притискаючи Векс до себе, — якого я не чув навіть у найгірших симуляціях.

— Вони прокидаються, — підтвердив Вирій. — Серія К. Їх більше, і вони — не всі доброзичливі.

І тоді вони побачили першого.

Без очей. Без шкіри. Ідеально гладкий. Наче шмат гелю, що набув форми людини. Але з порожнечею всередині. Він ішов беззвучно.

— НЕ РУХАЙТЕСЬ, — прошепотіла Лея.

Тиша.

Але Тесса зробила півкроку — не навмисно. Її рука мимоволі потягнулась до живота — малюк сіпнувся.

Істота повернула голову.

І кинулась.

— ЛЯГАЙ!! — крикнув Ерік.

Він встиг лише на мить: кинувся напереріз, вдарив істоту плечем, і вони обидва врізались у стіну. Сипалась штукатурка, іржаві труби тріщали.

Бій. Блискавичний. І мовчазний.

Ерік ухилявся, наносив удари, але істота не здавалася. Вона рухалась, як вода — без ритму, без ваги. Але сильна. Жахливо сильна.

— Тесса! — закричав він. — Біжи! Це твоя змінна! Ти — та, кого бояться!

Вона не могла. Стояла, стиснувши зуби, її тіло не рухалося, лише сльози повільно текли щоками.
— Я не можу залишити тебе, — прошепотіла.

— Це не вибір! — крикнув він, зіштовхуючись з істотою у новому ривку. — Це… шанс! Прожити! За нас обох!

Раптом з-за спини виринув Вирій. Удар. Лезо, яке він витягнув із корпусу, врізалось у істоту.

— Вони не безсмертні, — сказав він. — Але боляче їх лише тоді, коли ти... віриш, що вони можуть змінитись.

— І ти в це віриш? — прохрипіла Лея, стоячи поруч, вся у пилюці, зі зброєю в руках.

— Я вірю в тебе, — відповів він. — І якщо ти не здалась — значить, і вони ще мають шанс.

Істота впала.

— ДАЛІ! — вигукнув Ерік, витираючи кров з чола. — Наступні хвилини — ключові!

Гуркіт. Нові звуки. Більше істот.

Але з протилежного боку з’явилась вона — істота, яку Лора називала "інакшою". Вона розкинула руки, ніби розділяючи потоки агресії.

— Вибір… зроблено. Їм — дозволено пройти.

Істоти зупинились. Лише на мить. Але цього вистачило.
Команда кинулась у відчинений прохід. Бігли. Здихаючи пилом, кашляючи, чіпляючись один за одного.

— Векс, тримайся! — Тео підняв її на руки. — Ми майже там!

— Це найгірше побачення в моєму житті, — прошепотіла вона, вчепившись йому в плечі.

— Я планував би щось із кавою… — видихнув він.

Останній стрибок — і двері за ними замкнулись.

Вибух. Палаючі лінії коду. Все зникло позаду. Але вони були живі.

— І що це було? — спитала Тесса, важко дихаючи.

Ерік повільно підійшов. Торкнувся її обличчя.

— Це був... не кінець. Але ми побачили, що вибір — справжній. Навіть коли ніхто не вірить.

Всі мовчали. Але погляди сказали більше, ніж будь-які слова.