37.14 — Внутрішній вибір

Ніч була глибока, як озеро спокою — але з підводними течіями. В агентстві вже давно згасло світло, тільки сигнальні лампи на підлозі тьмяно вказували шлях до серверної кімнати. Саме туди, босоніж, мов привид у пледі, прийшла Лея.

Сканер розпізнав її біометри, двері відчинились із лагідним шелестом, немов ковдра зі спогадів. Стіни пульсували м’яким синім світлом, як дихання сплячої машини.

Вона ступила всередину. І екран ожив.

L7-03: Активовано.
Статус: Доступ до глибинного архіву відкрито.
Виявлено оновлення: VERUM. Процес самокорекції.

На екрані миготіла кнопка.
Проста. Біла.
[ ОНОВИТИ СЕБЕ ]

Лея стояла перед нею довго. Серце билося, хоч вона знала: воно — не зовсім таке, як у інших. Але кожен його удар був її.

Вона простягнула руку.

Палець завис над кнопкою.
Буквально в кількох міліметрах.
Тільки одне натискання — і можливо вона б отримала відповіді, цілісність, чітке минуле.
Можливо… вона б знову стала “ідеальною”.

Вона заплющила очі.

І згадала. Не лабораторії. Не Еліота. Не тінь.
А…

- Сміх Тесси, коли вона намагається розмовляти з животом.
- Холодний ніс Альфи, що раптово тикається в руку.
- Тео, який замість цукру випадково сипле солі, а потім видає це за нову кулінарну концепцію.
- Векс, що вночі нишком доїдає шоколад із секретної шухляди і залишає на місці… папірчик із сердечком.
- Ерік, який завжди знаходить, що полагодити, і ніколи не каже “я турбуюсь” — але просто є.
- І Вирій. Його очі. Його мовчазна присутність. Його рука, що завжди поруч — не тягне, не тисне, а тримає рівно стільки, скільки потрібно.

Її рука опустилась.

— Я не хочу бути оновленою, — прошепотіла вона, глянувши на кнопку, що все ще блимала. — Я хочу бути собою. Навіть якщо… з помилками.

Вона розгорнулась. І вийшла. Двері зачинились за нею майже нечутно.

Але екран ще мигав кілька секунд.

А потім кнопка згасла.

Команда “оновлення” скасована.
Статус: Індивідуальність збережено.

Позначка: ОБРАЛА СЕБЕ.
Коридор був порожній, але теплий. Як ніч, що не питає, хто ти був — а тільки: з ким ти зараз?