37.10 — Доказ чи пастка?

Коли вони повернулися в агентство, вечір ще не встиг остаточно осісти, але тіні на стінах уже здавалися довшими, ніж мали б бути. Надворі хмари розривались на клапті, немов небо саме намагалось сказати: «Обережно. Щось не так.»

Тео майже з порога кинувся до центрального хаба. Його планшет усе ще піккав — сигнал ішов із внутрішньої системи, але через порт, який давно вважався відключеним.
— Або ми маємо фаната, або хтось дуже обізнаний із нашою безпекою, — пробурмотів він.

— Тільки не кажи, що це знову Альфа навчився зламуєти Wi-Fi, — Векс, напівлежачи на кріслі, перевертала пляшку з мигдальним молоком на живіт. — Бо я йому більше не вірю. Минулого разу він зʼїв мій сендвіч і зробив вигляд, що винен холодильник.

— Не Альфа, — сказав Ерік. Він стояв біля дверей із коробкою в руках. — Це хтось інший.

— Що за коробка? — Тесса обережно підвелася з дивана, притримуючи живіт. — Будь ласка, скажи, що там не ще один клон. Я просто тільки-но змирилася з усіма старими.

— Не клон. Але, можливо, щось гірше, — відповів Ерік і поставив коробку на стіл.

На кришці — лише один символ.
🜁 — той самий, що колись з’явився у їхньому старому справочнику про лабораторії. Старий алхімічний знак повітря. Але жодного підпису.

— Це наче… хтось хоче, щоб ми подихнули минулим, — Тео намагався жартувати, але в голосі вже чулось: щелепа стискається.

Вирій мовчки відкрив коробку.

І в ній… десятки фотографій.
Старих. Реалістичних. Глянцевих. Деякі пожовклі, деякі — немов щойно надруковані. Їхнє мерехтіння в лампі на кухні виглядало, як сцени з фільму, що ніколи не мали б дістатися глядачів.

— О Боже… — Лея зробила крок назад. Її очі заблищали, як скло в шторм. — Це…

— Це ти, — сказав Вирій, уже втупившись у верхній знімок.

На ньому — Лея.

Молода. Волосся зібране, брови трохи тонші, але обличчя безпомилково її.

Вона стояла в лабораторії. У білому. Поруч — Архітектор. І — усміхалась.
Усмішка була не підроблена. Не симуляція. А м’яка. Тепла. Майже… щаслива.

— Але він… — Тео зблід. — Він офіційно вважався зниклим ще до того, як ми вперше зустріли Лею. Вона не мала мати з ним жодного звʼязку.
— А якщо мала? — тихо запитала Тесса. — І просто… не пам’ятала?
— Тоді нам лише здавалось, що ми знаємо її історію, — сказав Ерік. — А справжню хтось дуже ретельно приховав.

— Якщо вона — не перша Лея, — Векс глянула на Тессу, — або не єдина...

— ...або якщо це той момент, коли вона ще не знала, ким стане, — докінчила Тесса. Її голос був твердим, хоча в очах — коливалося.

— А може, — сказав Ерік, взявши фото ближче до світла, — це не доказ. Це — пастка. Бо якщо хтось хоче посіяти розбрат між нами — це ідеальний спосіб.

— Де ще? — Лея раптом сіла на стілець, її руки тремтіли. — Дайте мені ще. Я маю знати, що там.

Тео розклав світлини на стіл. Одна за одною.

Ось Лея — в кімнаті з прозорими стінами. На моніторі — її мозкова активність.

Ось — вона тримає предмет, схожий на картку DUPLICATUS.

Ось — сидить із дитиною, схожою на себе.

Ось — поруч із фігурою, яку не видно повністю… але яка схожа на того хлопця з пам’яті. Тінь.

— Це наче хтось показує нам монтаж, — прошепотав Вирій. — Змонтоване життя. Як трейлер до минулого, яке вона не пам’ятає.

— Це занадто, — сказала Тесса. — Ми не можемо робити висновки за фото. Хто знає, чи справжні вони. Це може бути монтаж. Глибокий фейк. Навіть спогад, злитий на матерію.

— Або… — Лея підвелась, очі блищали. — Або я просто… жила це. І забула. Або — не я жила.

— Ми маємо дізнатись, звідки ці фото, — Ерік уже вбивав у систему пошук водяних знаків. — Хтось стежить за нами. І… хоче, щоб ми це бачили.

— І щоб Лея це бачила, — додала Векс.

— Це не випадково, — Тео зітхнув. — Це виклик. І тепер ми або підемо за ним… або будемо грати в чужу гру, не знаючи правил.

— Я не хочу бути грою, — прошепотіла Лея. — Я хочу бути тим, хто вирішує.

Але глибоко всередині… щось уже хиталося.