33.2. Справжнє розслідування — їжа-вагітність

Кафе «ГастроСюрприз» виглядало б невинно, якби не той факт, що з його кухні вийшли вже понад двадцять харчових немовлят.

— Яке миле, — промовила Лея, коли вони підійшли до входу. 
— Яке зловісне, — додала Векс, роззираючись, наче чекаючи, що хтось із дверей вибіжить із супом замість дитини. 
— Яке пахне… хрустким багетом і небезпекою, — тихо сказала Тесса, витираючи долоні об плащ.

Над входом миготів неоновий напис:

«Смак, який проросте у вашому серці (і шлунку)».

— Звідки вони знали, що саме в шлунку? — пробурмотів Тео, втягуючи повітря з таким виглядом, ніби боїться вдихнути щось, що проросте в ньому.

Усередині все виглядало як ф’южн між кафе та науковою лабораторією. Прозорі капсули готували їжу без участі людей: інгредієнти закидались у механізм, далі — спалах світла, пара і… страва готова.

На екранах над кожним столом крутились рекламні ролики: «Смак, що виросте з любов’ю!», «Новий рівень персоналізації», «Харчовий зв’язок, якого ви не забудете».

— Я вже не знаю, чи це маркетинг, чи погроза, — прошепотав Вирій, розглядаючи дивну консистенцію страви під назвою «ДНК-бургер з почуттям».

Тесса з Лєєю і Векс підійшли до вітрини, де стояли пробірки з різнокольоровими рідинами. На одній було написано Х-88, а нижче — “Біоактиватор внутрішнього пророщення смаку”.

— А ось і воно, — Тео вдяг рукавички і обережно взяв пробірку. — Якщо наші підозри підтвердяться, це якраз той «прискорювач росту», що вирощує їжу... у живому організмі.

— У людях, Тео, кажи прямо. Ми — грядки, — зітхнула Векс.

— Ніколи не думала, що стану мамою овоча, — прошепотіла Лея. — Хоча… якщо чесно, бурячок виглядав мило на відео.

Потім — коротке інтерв’ю з «батьками» харчових немовлят.

У першого, молодого чоловіка, на руках сопів бургерятко — маленьке, з кетчуповими щічками й булочкою замість пупка.

— Він муркоче, коли чує запах гриля… — схвильовано розповідав батько. — Назвав його Біфом. Біф Третій.

— А перші двоє?.. — спитала Лея.

— Перший з’їдений сусідом. Другий у холодильнику — спить.

Друга, жінка в зеленій накидці, з гордістю показувала загорнутого в серветки борщеня: він мав рожеву шкіру, схожу на буряк, очі з макових зернят і... ложечку, що стирчала з животика.

— Я його назвала Ложик. Він вже бурчить на тарілки — мабуть, це інстинкт.

Третій — старший чоловік із трепетом демонстрував салатика в прозорій коробочці. Маленький зелений клубочок крутився, пританцьовуючи під сонцем.

— Танцює тільки на світлі. Як хлорофіл! — сказав дідусь, повний захоплення. — А ще мурчить на слово "вінегрет".

— Офіційно: це — найдивніше, що ми коли-небудь бачили, — підсумував Ерік.

І тут усе стало гірше. Тесса... з’їла щось.

Вона просто відкусила шматочок зі столу, забувши, що це зразок. Шматочок виглядав, як невинна крихта лазаньї.

— ТЕССА!!! — закричали всі в один голос.
Вона застигла, з виделкою в роті.

— Ну... було смачно?.. — Векс тремтячим голосом.

— Що я тільки що зробила... — Тесса повільно проковтнула, а потім завмерла.
Мить — тиша.

Друга мить — усі підбігли до неї.

— Що ти відчуваєш?! — Лея тримала її за руку.
— Чи є бурчання зсередини? — Тео спрямував вухо до її живота.
— Може, вже є ім’я для новонародженої лазаньї?! — закричала Векс.

— Я... нічого не відчуваю, — сказала Тесса тихо. — Ані бурчання, ані жару, ані соусу.

Тиша, знову.

Цього разу — довша. Напружена.

— Значить, — Тео зморщив лоба, — це не сироватка. Принаймні не в її випадку.

— А отже, — Векс прошепотіла. — Якщо вона вагітна... це не їжа. Це...

Усі одночасно відвели очі. І якось по-новому подивились на Тессу.

Вона мовчала. Серце билося швидко. І було схоже, що з кожною секундою вона ставала трохи ближчою до розуміння, що саме відбувається в ній.
— Справжня вагітність, — шепнув Ерік, коли вони вийшли з кафе. — Вона справжня.
Вирій поклав руку йому на плече.

— І ти теж тепер... справжній.

— Я? — здивувався Ерік.

— Майбутній тато. А може — і детектив номер два, якщо малюк піде маминим слідами.

— Гей! — вигукнула Векс. — Спершу з’ясуймо, хто придумав вирощувати салати в шлунках!