29.9 — Загадковий союзник

Темрява за вікнами офісу густішала, як розплавлений шоколад, затягуючи вулиці у липку невідомість. Лампа над столом потріскувала від перенапруги — чи то дроти втомилися, чи то атмосфера в агентстві знову була заряджена до межі вибуху.

Тесса стояла біля вікна, склавши руки на грудях, вдивляючись у морок, де неясно блимали ліхтарі. Ерік — у кріслі, погойдувався і покусував кінчик пера. Після випадку з цукерками вони обидва були напружені, як струни перед виступом. Щось у повітрі говорило: шторм наближається.

І тут — три обережні, точні удари у двері.

— Знову? — пробурмотів Ерік, підводячись.

— Сподіваюся, не ще один Вирій, — буркнула Тесса.

Двері відчинилися — і в них, мов привид з минулого, увійшла жінка.

Висока. Темне пальто, блискуче взуття, тонка лінія червоної помади. Вона ступила в кімнату, і простір ніби втиснувся у 

себе. Волосся, зібране у чіткий вузол, чорне як ніч над агентством, погляд — прямий, холодний, без тіні сумніву.

Векс.

Ерік завмер. Погляд його на мить зрадив усі ті роки самоконтролю. В очах — здивування, щось схоже на тінь вини... і водночас захоплення, якого він не встиг приховати.

— О-о... — тільки й встиг видихнути.

— Ти чого, подавився минулим? — прошипіла Тесса й зробила півкроку назад. Серце її вистрибувало з грудей, але обличчя було суворе, як цементна скеля.

— Добрий вечір, Ерік, — мовила Векс. Її голос ковзав по кімнаті, як оксамитовий ніж.

— Що ти тут робиш? — його голос трохи зірвався, але швидко набув твердої інтонації. — Ми не запрошували привидів.

— Я тут, бо знаю, що відбувається з Dessert. І я можу допомогти, — сказала вона, повільно, з напругою, яка могла підпалити навіть бетон.

Тесса склала руки.
— І в обмін на це хочеш що? Щоб ми тобі ще й шампанське подали?

Векс посміхнулась.

— Один пункт. Ви не лізете в мої дії. Я працюю одна. Без 

нагляду. Без допитів. Без... емоційних прив’язок.

Вона глянула прямо на Еріка. А він — мов у ляпас отримав.

Тесса підступила ближче до нього, напруга між ними була вже як енергетичний вибух.

— Ну? — прошепотіла вона. — Будеш мовчати, чи поясниш, хто це і чому вона говорить про прив’язки?

— Це було... колись, — прохрипів Ерік. — Вона пішла. Я не...

— Я не просила біографію. Я питаю: довіряєш їй?

Він подивився на Векс. Вона — на нього. Між ними — ціле минуле, неспокійне, вибухове.

— Я довіряю... настільки, наскільки можна довіряти тому, хто тебе вже зрадив, — сказав він.

Векс злегка підняла підборіддя.

— Я не зраджувала. Я виживала. І рятувала тебе, до речі.

— Дуже героїчно, зникнути посеред ночі. Без пояснень, — огризнувся він.

Тесса не витримала. Вона підійшла до столу, схопила склянку і хлюпнула в себе воду. Голова пульсувала від злості. Чи страху? Чи образи?

— Вирій має знати про це, — сказала вона різко. — Лея — теж. 

Це не те, що ми вирішуємо самі. Особливо — з такою «союзницею».

— Вони дізнаються, — Векс знизала плечима. — Але якщо ви хочете врятувати місто — я вже сьогодні можу дати координати складу з отруєним вантажем.

— Де гарантії, що ти не ведеш нас у пастку? — прошипіла Тесса.

Векс подивилася на неї довго, уважно.

— Єдина гарантія — я ще тут. Могла піти, могла мовчати. Але прийшла. Бо знаю, як це може закінчитись. І мені... не байдуже.

Ці слова ніби зависли в повітрі. Тесса на мить перестала дихати. А Ерік... вперше за весь час опустив очі.

— Що ж, — нарешті вимовив він. — Один шанс. Один.

— Тільки нуль побачень, — додала Тесса крізь зуби. — Бо я все ще непогано стріляю.— Одне слово, одне зникнення, одне подвійне дно — і я особисто тебе знайду. І це буде не побачення.

— Домовились, — відповіла Векс, і злегка усміхнулась. Її усмішка мала присмак отрути, але і — надії. — Я люблю, коли у команді є вогонь.

І в кімнаті знову стало тихо. А у тиші — розгойдувалась електрична напруга, від якої хотілося або кричати, або цілуватися, або все знищити.