21.4 — За кулісами істини

Закулісся театру було темним, запиленим і пахло старим деревом, фарбою та… спогадами. Освітлення майже не було — лише кілька червоних лампочок тліли в кутках, як жарини у 

вогнищі, що давно згасло. Герої прослизнули за важку театральну завісу, яка ще хвилину тому відділяла їх від вистави — і від минулого Еріка.

Він ішов попереду, мов привид, не озираючись. Тесса, Вирій і Лея мовчки йшли за ним, як тіньова команда підтримки з хаотичним набором емоцій.

— «Це було…» — почала Лея, але Вирій обережно доторкнувся до її плеча і ледь хитнув головою.
— «Занадто?» — прошепотіла вона.
— «Дай йому хвилину. Усе тіло в нього, певно, як після душу з гвіздків.»

Коли вони знайшли Еріка, він стояв посеред закулісного коридору, притулившись до старого бутафорського каміна. Його плечі злегка тряслись, але коли Тесса наблизилась, він зібрав себе докупи, як актор перед фінальною реплікою.

— «Не треба нічого казати,» — буркнув він, але голос його зірвався.

— «Не планували. Ми просто... йдемо за тобою, бо світ закулісся — це все-таки трохи твій ліс,» — відповів Вирій.

— «І ми — твої качки, які загубили мапу,» — додала Лея, підморгуючи. Ерік пирхнув, але не засміявся. Його очі ще залишались на сцені, хоч ноги вже були за нею.

І тоді з-за куліси, з темного коридору, з’явився він — Нолан Дерре, трохи старший, трохи вищий, трохи впевнений у собі… але очі — ті самі. Сині, колючі, в яких Ерікова тиша завжди танула, як лід у весняному сонці.

— «Дай вгадаю. Ти прийшов сказати, що не мав права?» — запитав Нолан, не підвищуючи голосу.
— «Я прийшов піти,» — відповів Ерік. — «Ти влаштував шоу. Молодець. Браво. Я витримаю. Як завжди.»

— «Але не витримав тоді, правда?» — Нолан вийшов уперед. — «Ти втік. А я залишився. І я мав бачити їхні обличчя, коли ти не повернувся. Мене тримали за двох. Мене карали за двох.»

— «Не смій...» — голос Еріка затремтів. — «Я мав причини. Я…»
— «Причини? Я був твоїм братом. Це не мало значення! Ми могли втекти разом. А ти пішов — без слова, без записки. А потім... зник.»

— «Бо я боявся!» — нарешті вибухнув Ерік. — «Бо я не витримував! Ти завжди був сильніший. Тебе слухали. Мене — бачили тільки, коли я щось ламав. Я був... просто тінню!»

Тиша повисла між ними, як ліхтар без полум’я. Вперше Тесса побачила його — не Еріка-героя, не жартівника, не харизматичного агента. Вперше вона бачила хлопчика, який просто не витримав тягаря.

— «Я не зник, бо ненавидів тебе. Я зник, бо… любив тебе. І думав, що без мене тобі буде краще.»

Нолан зробив крок назад. Його очі блищали. Вперше за весь вечір — у нього закінчились репліки.

— «Ви… не хочете обійнятись, як у фіналі дитячої казки?» — 

тихо спитала Лея.
— «Я…» — Нолан відкрив рота, але натомість просто кивнув.
— «Можна я... обійму?» — запитав Ерік, знизивши очі.

Обійми були не кінематографічні. Вони були ніякі, кострубаті, але справжні. Як зшиті дитячі ковдри: трохи криві, трохи недолугі — але з теплом, що не згасає.

Потім Нолан відійшов — просто зник у темряві театру, не попрощавшись. Але не потрібно було. Бо все важливе вже прозвучало.

Тесса підійшла ближче до Еріка і торкнулась його плеча.

— «Ти — не той, ким був. Але я бачу, ким ти став.»

— «Хороша репліка. Запиши в сценарій,» — прошепотів він з ледь вловимою усмішкою.

— «Тільки якщо буде друга частина: «І я залишаюсь з тими, хто в залі стояв за мене»,» — додала вона. І в її погляді було стільки прийняття, що Еріку захотілось лишитись у тій фразі назавжди.

Вирій підійшов і простягнув руку.

— «Пішли. Лея вже нюхає бутафорські коржі. Це ніколи не закінчується добре.»

— «Вони пахнуть, як театр. З начинкою з пристрасті й пилу!» — урочисто додала Лея, вже пхаючи один у рюкзак.

— «Може, хоч хтось скаже мені, що це була просто вистава?» — пробурмотів Ерік, але вже без тримтіння.

— «Та ні. Це була казка про привидів. І один із них — щойно повернувся до життя.»