11.11 — Архівний прикус

— Я знала, що це можливо, — бурмотіла Лея, втиснувшись у лабораторний стілець і майже не кліпаючи. Її очі світились тим самим світлом, що з’являлось у них лише у двох випадках: коли вона щойно вигадала щось геніальне або коли от-от мала спалити лабораторію. В обох випадках Вирій тримав вогнегасник напоготові.

Перед нею — уламок скоринки з піци з фудтрака. Суворо розрізаний, препарований, змащений маслом і закріплений у тонкій рамці, він лежав під старим цифровим мікроскопом, як жертва між часовими пластами. Лея вдивлялась у тісто — у його пористу, майже губчасту текстуру.

— Дивіться, — сказала вона нарешті. — Тут є мікроспіралі. Не глютенові, ні. Вони складаються з білкових волокон, але… якось дивно орієнтовані. Ніби записують напрямок руху молекул.

— Записують? — Тесса виглянула з-за її плеча. — Як магнітна плівка?

— Ближче до нервової тканини, — відповіла Лєя, збуджено. — Але без синапсів. Уяви, що кожен шар тіста фіксує хронологію подій навколо — запахи, звуки, навіть настрій кухаря. Це не просто їжа. Це смакова пам’ять.

— І ми можемо її… зчитати? — обережно спитав Ерік.

— Ми можемо її пережити, — сказала Лея. — Якщо зробити правильний інтерфейс.

Два дні потому в лабораторії — тимчасово перенесеній у холодильне приміщення з фоновим гулом генераторів — народився новий пристрій. Він мав форму великої виделки, поєднаної з каскою, схожою на фен для волосся, і двома 

шприцами, які містили соус-контакт.

— Я назвала його "СпогадоГриз", — з гордістю заявила Лея. — Гризеш — і бачиш.

— Цікаво, — сказав Вирій. — А чим у разі чогось гасити смаковий перегрів?

— У мене є морозиво. Сорбет. М’ята і лайм.

— Вірю. Головне — не помилитись у спогаді.

Тесса вдихнула. Вона тримала шматок піци, який було позначено як «найсильніше відхилення температурної петлі». Саме він викликав у Вирія візію зі сценою. Саме він, згідно зі спектрометром, мав аномально високий вміст молекулярної пам’яті.

— Я піду першою, — сказала вона.

— Тесс, ні, — Лея зробила крок до неї, — якщо щось піде не так…

— Я маю знати, що зі мною сталось. Що відбувається. Якщо цей шматок пам’ятає — я хочу це побачити.

Вона встромила виделку-датчик у піцу, приклала її до язика — і в ту ж мить світ навколо розчинився в червоному.

Він пульсував, той соус.

Навколо — яскраві спалахи сцени, музика. Камери. Хтось із натовпу вигукує: "Шматок року! Шматок року!".

Тесса стоїть серед глядачів. Вона ще не знає, що буде наступне. Її пальці стискають флаєр з розкладом. Її погляд — на сцені, де виступає… Вирій.

І ось — спалах світла. Під сценою відкривається щось. Соус підіймається спіраллю вгору, засмоктуючи повітря, бризки, і… Тессу.

Вона летить. Летить крізь смаки. Гостро. Кисло. Біль. Забуття.

І… Кіт. Він стоїть на сходах, в навушниках. Дивиться на неї. Повертає голову. І…

Вимикає звук.

Тиша.

І тоді — все зникає.

Тесса відкрила очі. Повернулась із візії, різко вдихнувши повітря, як після довгого занурення.

— Ти бачила це? — Лея одразу нахилилась до неї. — Що сталося?

— Я… — Тесса витерла сльози, які самі текли. — Я була там. У тому моменті. Це було… наче сон. Але я пам’ятаю смак. Пам’ятаю той… вихор. І кота. Він… він щось вимкнув.

— Звук? — повторив Вирій.
— Або… час, — прошепотала Тесса.

— Тоді це не просто піца з пам’яттю, — сказав Ерік. — Це… механізм активації чогось більшого.

Лея глянула на залишки тіста й начинки.

— Нам треба знати, що спричинило цей ефект. Його джерело. Я проаналізую склад.

За кілька годин вона вже стояла над центрифугою зі зразками соусу.

І її очі знову засяяли — неоновим натхненням.

— Я знаю цей підпис. Я бачила його… у патентних фрагментах, які досліджували в Музеї гастроспадщини.

— Який підпис? — перепитав Вирій.

— Глютамат-фракція, розщеплена до кванто-смакової структури. Це…

Вона витягнула файл. На ньому — позначка: "FutureTaste Labs. Проєкт: Saucé Exo-VIII. Спонсор: Пан Ратон."

Всі затихли.

— Але ж… Ратон зник після того фестивалю, — сказала Тесса.

— Схоже, ні, — прошепотав Вирій. — Схоже, він просто став невидимим у часі.