6.29. Код у крові

Ніч. Повернення до нової штаб-квартири після пастки, сварок, відкриттів. Напруга — як струм у дроті, що ось-ось вибухне іскрою.

У кімнаті без дверей, прихованій між стінами, яку вони знайшли завдяки підказкам Архітектора, блимає лише одне слово на панелі: “ВИРІЙ”. Але не просто ім’я — акронім, зашифрований код. Лєя стискає його руку. Тесса мовчки тримає ліхтарик. Ерік вивчає схему з проводів, що ведуть униз — під саму будівлю.

— Ви всі бачите це? — голос Вирія сухий, мов пісок. — Це... не просто про мене. Це про нас усіх. Про те, навіщо я був створений.

— Ні, — заперечує Лєя. — Тебе не “створили”, тебе визначили. Але ким ти станеш — вирішив ти сам.

Він мовчить. Але з її погляду бачить — вона вірить у нього.

Раптово — екран оживає.

Із глибини простору ллється голос. Не механічний, не синтетичний. Живий. Занадто живий.

— Вітаю, Вирію. Ти пройшов усі рівні. Тепер залишився останній. Ти готовий почути, ким ти став — і ким міг стати?

— Це... мій голос, — шепоче Вирій. — Але з іншого життя.

На екрані з'являється фрагмент відео: лабораторія, новонароджений клон, і постать чоловіка — того самого, що переслідував їх раніше. "Чорний". Але тепер він говорить з кимось — і його обличчя викривлене страхом.

— Якщо це "інший я", — каже Вирій, — то я мушу його знайти. Інакше все це було даремно.

— І я йду з тобою, — каже Лея.

— І я, — додає Тесса. — Бо ми не просто розкриваємо справу. Ми рятуємо тебе.

— І я, бо я вам винен одне життя і дві вибачення, — усміхається Ерік.

Але щойно вони торкаються панелі, усе довкола тремтить.

Підлога розходиться. Відкривається шахта, що веде в глибини забутої лабораторії. На стінах — символи, схожі на ДНК-код, але з вкрапленнями слів. Слів, що болять:

“Досконалий”, “Керований”, “Небезпечний”, “Ідеал”.

Вирій глибоко вдихає.

— Настав час зустрітись із тим, ким мене задумали. І залишитись тим, ким я обрав стати.