6.24 — «Хто з них — ти?»

Агентство. Наступного дня.

Дощ стікає по шибках, наче хтось змиває правду з облич світу. Вирій сидить на кухні, лагодить кавоварку. Тесса мовчки дивиться на нього з-за дверей. Лея заходить із планшетом, повільно, обережно.

— Знову ніч без сну? — питає Вирій.

— А ти б спав, якби хтось з твоїм обличчям блукав десь на волі? — огризається Лея.

Він усміхається сумно.

— Я й сам не певен, що той на волі, — шепоче він.

— Що ти маєш на увазі? — питає Тесса.

— Я відчуваю, що він тут. Поруч. Серед нас.
Вечір. Експеримент.

Ерік повертається з «вилазки». У руках — пристрій для зчитування нейроактивності. Він вмикає його на Вирії.

— Просто глянемо. Це безпечно.

— Якщо тільки не для душі, — стиха каже Тесса.

Пристрій видає два сигнали.

— Два коди, — каже Ерік. — Активація одночасна.

— Що це означає? — питає Лея.

Ерік мовчки витягає схему:

Хтось під’єднався до центрального ядра мережі. Водночас. Зсередини.

Хтось іще — тут. У вас вдома.

Тієї ж ночі.

У кімнаті Тесси хтось залишає квітку — лаванду. На її ліжку — записка:

«Ми колись разом її клали в піцу.
Але ти забула.
А я — ні.
– В»
— Це ти писав? — Тесса вривається до Вирія.

— Ні… Тессо, я не був у твоїй кімнаті.

Він підходить ближче, але вона відступає. Вперше — з острахом.

— Де ти був між другою і третьою ночі?

— У підвалі. Програмував сенсор. Ти можеш спитати Еріка.

— А якщо Ерік — теж не він?

Вирій завмирає.

— Ви всі… Ви починаєте сумніватись у мені?

— Ми сумніваємось у всьому, — каже Лея з-за спини Тесси. — Навіть у собі.

Кульмінація підрозділу.

Сигнал тривоги. Ерік, Вирій і Лея вибігають на дах — звідти йде перехоплений сигнал. І в тумані видно... Вирія.

— Що за… — шепоче Ерік.

— Він… він схожий на тебе, — каже Лея.

— Але це не я, — каже Вирій. — Біжіть вниз.

— Чому?

— Бо він має обличчя, але не має обмежень. І він пам’ятає, як ми боролися в лабораторії. Тільки тепер — його черга.

Фігура зникає в нічному тумані, залишивши на парапеті ложку. Чорну, оплавлену.