6.11. Тінь у склі

Лабораторія дихала минулим. Кожна стіна — ніби нашіптувала спогади, яких ніхто не хотів згадувати. Лея поглянула на Вирія: його обличчя скам’яніло, але очі втратили фокус. Він щось згадував. Щось жахливе.
— Це місце… — прошепотів він. — Я тут народився.

Вони вийшли на центральну залу. Скло. Всюди скло. Розтрощені колби, герметичні капсули, комп’ютери, врослі у стіни, і тонкий запах озону та крові.

І саме тут вони побачили його.

У напівтемряві, за розбитим склом, стояв силует. Той самий, що напав раніше. І тепер він вийшов з тіні. Його лице — майже копія Вирієвого, але без життя, без душі. Шрами по щоках. Очі — як дві пустоти.

— Хто ти?.. — прохрипів Вирій.

Тінь-Вирій лише усміхнувся.
— Я — версія без ілюзій. Я — те, чим ти мав стати.
— Я тебе не боюсь.
— Даремно.

Він кинувся вперед.

Бій спалахнув блискавично. Вирій не встиг зреагувати — його двійник бив швидко, безжально. Системно. Лея вистрілила з електрошокера — марно. Тінь ухилився, схопив її, кинув об стіну. Вона зашипіла від болю.

Тесса закричала, хапаючи якусь металеву трубу, щоб відбити удар, що летів у Вирія.
Ерік кинувся на двійника ззаду, але той легко скинув його, мов тряпку.
— Ви нічого не розумієте, — прошепотів Тінь. — Це все гра. Все імітація. Всі ми — фальшивка.

— Але в нас є серце, — крикнула Лея. — А в тебе?

Він завмер. На мить.

Цього вистачило Вирієві. Він підхопився, вибив у двійника з рук ножа, і бій пішов у паритет. Вони билися дзеркально — кожен повторював рухи іншого. Це було моторошно — мов спаринг із власною тінню.

Врешті двійник натиснув кнопку на браслеті — позаду скло розсунулось, відкриваючи доступ до іншої кімнати. Тінь зник у темряві.

— Він вів нас сюди, — видихнула Тесса. — Навмисне. Це пастка?

— Це запрошення, — сказав Вирій і подивився на Лею. Її губа була розбита, але погляд палахкотів.

— Ми йдемо, — сказала вона, стискаючи його руку. — Якщо ти — справжній, то ми разом.