8. Моє недовге монашество

Кожен чоловік у житті доходить до моменту,
коли мусить обрати:
або лишитися в болоті сільських спокус,
або вирушити до духовних висот.

Мені було тринадцять.
І я вже ясно бачив:
наше село — відділення пекла без черг.

Подумайте самі.
Діти крадуть яблука з саду пана Якуба.
Системно.
І я теж краду — але з огидою. З моральним стражданням. Зі словами “прости, Господи” на кожному ковтку.

Дорослі сваряться на ярмарку через цибулю.
Кидаються зв’язками.
Одного разу жінка з вулиці Глиняної дала іншій “в око” просто буряком.
А сільський дяк потім на повному серйозі стверджував, що то був “акт економічного спротиву”.

А жінки…
Ооо, жінки…

Вони сміються так голосно, що я на мить забував “Отче наш”.
Я затикав вуха пиріжками.
Але все одно чув.
І це був той самий звук, про який отець Силуан казав:

“Диявол теж співає. Але фальшиво. А от баба сміється — і грішники йдуть добровільно!”

А ще…
Корчма.

Біля храму!
Чуєте??
БІЛЯ ХРАМУ.

Там завжди пісні, крики, сміх і запах пива.
І не того доброго — святого, з паски — а того мирського, від якого дядько Федьо вже три роки говорить із вужами.

Одного разу я стояв між церквою і корчмою.
І мене хитало.

Духовно.
Бо ті співи були дуже гучні. А я слабкий. І грав на дудці. І мене кликав акордеон.

Я не міг більше дивитися на цю погибель.
Ці сільські радощі, ці пекельні пиріжки, ця краса полів, яка зваблює душу…

І я сказав собі:

“Томасе. Досить.
Ти — обранець.
Ти — покликання.
Ти не створений для цибулі, ти — для посту й просфор!”

Тож одного вечора я написав прощального листа матері.
Серце стискалося. Очі — блищали. Рука — тремтіла, бо чорнило розмазалось, але то вже дрібниці.

«Матусю, не шукай мене.
Я йду в монастир.
Твій син, майбутній святий.»

І подався.

У небі — зорі.
На плечі — торба з хлібом і планами на вічну славу.
У грудях — духовний порив.
У голові — трохи каші.

Монастир зустрів мене урочисто.
Дзвін бринів, мов ангельський дзвінок на службу.
Запах ладану плив у повітрі, як натяк на небо.
І…
ГУСИ.
Так.
Бо щойно я переступив поріг святого подвір’я, як з тіні вийшов брат Йоанус.
Суворий. Мов гільйотина.
Брови — як дві гусениці, що готуються до революції.

Він підсунув мені відро й без краплі жалю сказав:
— Будеш чистити за ними.

За ким?.. — спитав мій внутрішній янгол.
І тут… вони вийшли.
Вони. Гуси.
Білі. Пихаті. Як легіон Риму.
Один вже тоді дивився на мене так, ніби знав, що я вкрав пиріжок у мами ще в липні.

Я, звісно, не злякався.
Я прийшов за високими духовними вправами:
 молитва
 спів
 переписування святих книг каліграфією
(ну, або хоч би гіпотетичне мучеництво в якомусь баченні)

А мені — гуси.
Гуси — реальні.
Шиплять, б’ють крилами, розбігаються, наче ми в сцені бою в “Іліаді”.
Один вкусив мене за палець.
Серйозно.

Я спочатку подумав, що то знак диявола.
А потім — що це, мабуть…

Перший крок аскези.
Терпіння.
Смирення.
І стусан клювом по душі.

Так я і почав свій шлях до святості.
Зі шрамом. З пір’ям у волоссі. І з гусячим бойовим кличем у вухах.

І хай хто скаже, що це не духовна висота — хай сам спробує почистити після сімнадцяти розлючених гусей уранці.

Другого дня я прокинувся на світанку, налаштований на псалми, аскезу й внутрішній зліт.

Але замість ангельських хорів…
гуси.
Сиділи. На мені.

Не біля.
Не поруч.
Прямо на мені.

Один на грудях. Один на животі. Один — загадковий, просто дивився мені в очі, мов казав:

“Ти — мій теплий камінь. І я на тобі відпочину, грішнику.”

А ще один…
Не ніс щось своє.
Монаше благословення, мабуть.
Тепле. М’яке. Гуманітарне.
Прямо мені на лоба.

Третього дня я, попри все, знайшов у собі силу.
Вийшов до братів. Випрямив спину. Подивився вдалечінь (майже в миску з кашею) й сказав:

— Брати! Я приніс вам слово. Я бачив гріхи села! Я…

— У нас і без твоїх проповідей клопоту вистачає.
Йди но знову до гусей.

(Сказав той самий брат Йоанус, у якого брови, здається, стали ще більшими.)

І тут я зрозумів.
Монаше життя — не для мене.

Бо я не людина, що народжена з віником.
Бо святим можна стати і в селі.
Ну… майже.

Тож я повернувся додому.

Увесь у пері, подряпаний, пахну ладаном і гусячим потом.
Очікував сліз, обіймів, радості.

А мама…

Мати зустріла мене так, ніби я ходив у сусіднє село по картоплю.

— Ага… святий…
Тепер гуси мої пастимеш.

І я пастиму.
Смиренно. Старанно. Без надриву.
Бо з того часу я обережніший із “високими поривами”.
Якщо душа тягнеться до неба — я чекаю, поки гуси заснуть.