7. Як я сховав свого друга в колодязі

У нас із Грицьком завжди були серйозні місії.
Шпигунство. Контрабанда вареників. Боротьба з капустою.
Але цього разу я перевершив сам себе.

Грицько прибіг до мене спітнілий, задиханий, як після бою з бджолами (або з моєю мамою — не факт, що легше).
Очі — як дві миски з панікою. Голос — тріщить, як двері в льоху під час бурі.

— Том, вони йдуть за мною!
— Хто!? — я вже хапаю пательню.
— Найманці Авелія!

Я на секунду завагався. Секунду! Я! Томас, мислитель і стратег!

І тоді — осяяння.
Ідея, сильніша за грім, світліша за іскру в багатті.
Я піднімаю палець, як Сократ перед останнім ковтком. І кажу:

— Колодязь. Там вони тебе точно не знайдуть.

І ось ми вже тягнемо Грицька за відро.
Повільно, з обережністю, як коштовний скарб, як бочку з медом, яку дуже хочеться з’їсти, але треба зберегти для ярмарку.

Грицько хрюкає від страху.
Крутиться, брикається, намагається домовитися:
— Може, в сараї?.. Може, в курнику?..
— Ти що, хочеш наражати на небезпеку КУРЕЙ?! — гримлю я, командир.

Він мовчить.
І слухається.
Бо знає: якщо Томас щось вирішив — то вже кінець, або й початок нової легенди.

Я накрив колодязь кришкою.
Обтрусив руки. Глибоко зітхнув.
І відчув гордість.
Та що там — геніальність!

Хто ще, окрім мене, здогадався б сховати людину в криниці?
Не в коморі, не в погребі, не під ліжком — у джерелі життя!

Я відступив на три кроки. Озирнувся. Ніхто не здогадується.
Село живе.
Я — герой в тіні.

А потім почались... дрібниці.

Село два дні не мало води.
Люди стогнали.
Кози вили.
Діти пили дощ.

Мама ходила з відром і лаялась на весь город:

— Що то за дивина, га?! Що це за біси? Криниця пересохла!
— То, певно… — бурмочу я, — …відьма висушила.
(І зиркаю в бік кришки, де під нею сидить Гриць.)

Іноді він подавав голос.
Тихенько. Надривно. Знизу:
— Томе… я… хлюп… ще довго?..

Я стукав у кришку й шипів, мов змія з досвідом:

— Тихо! Шпигуни можуть підслухати!
Це не просто колодязь — це укриття п’ятого рівня!
Сиди мовчки, геройствуєш!

На третій день його витягли.
Повільно.
По сантиметру.
Як гріх з душі, як вареники з кип’ятку — з напругою й потріскуванням мотузки.

І ось він — Гриць.
Брудний, як шкарпетка після Великодня.
Мокрий, як чайник після падіння у ванну.
Злісний, як кіт після купання.

Стоїть, тремтить, свистить носом і виглядає, як щось між народженим заново і дядьком з болота.

Він витер з чола щось, що не ідентифікується як вода.
Подивився на мене поглядом чоловіка, що пережив багато.
І сказав:

— Том. Якщо ще раз сховаєш мене в колодязі…
Я сам здамся тим найманцям.
Особисто. З подарунком. І картою.

…

Я тільки зітхнув.

Невдячний народ…

Три дні я годував його через відро.
Три дні охороняв кришку, шипів на бабцю, яка хотіла набрати води.
Три дні казав мамі, що відьма висушила криницю.
Я ризикував. Жив нервово.
А він…?

Стоїть, плюндрує моє ім’я,
а потім іде жерти пиріжки, ніби й не сидів на дні сільської гідротехнічної інфраструктури!

Я не серджусь.
Просто записав його в список тих, кого не братиму у фортецю, коли почнеться зомбі-апокаліпсис.

Ну, або сховаю знову. Але вже не в колодязі. Є одна ідея з сінником…