6. Про відьму, що виявилась моєю бабцею

Ви повинні знати одну річ: уночі все здається вдвічі страшнішим.
А якщо ти — я, то щонайменше утричі. І це не перебільшення, це офіційна монастирська статистика.

Того злощасного вечора, коли півень закашлявся, а місяць якось підозріло застряг між двома хмарами, в село прибула Вона.
Темна, мов ніч. Похмура, мов борщ без м'яса. З вузлом у руках і поглядом, яким вона, здається, могла перерахувати всі мої гріхи по пам’яті.

І я, Томас, юний воїн світла (тобто батога), відразу все зрозумів:

Це відьма. Сто відсотків.
Як мінімум — напіввідьма.
Як максимум — двійна порція зла з бонусом у мішку.

По‑перше, прийшла під вечір, а як казав отець Силуан: “Чесна людина вдень іде, бо тоді видно, хто йде”.
По‑друге, несла щось у мішку. Ясно, що жаб. Або голову рябої курки. Або ту ляльку, яку я колись розірвав на ярмарку й мені тоді снився фіолетовий пес.
По‑третє, дивилася на мене так, ніби знала, що я вкрав пиріжок у мами. Ще гарячий. І ще пальцем я до нього доторкнувся, ніби він мій.

У той момент мій внутрішній лицар активувався. Я перехрестився, відступив на крок, викрутив руку сам собі, бо заплутався в мантії, і присягнув:

Я врятую село.
Навіть якщо це коштуватиме мені ще одного пиріжка (а я підозрював, що коштуватиме ВСІ).

Я зібрав речі для боротьби зі злом:
— Освячену ложку (випадково впала в кадило);
— Часник, що вчора впав у колодязь і тепер вважається священним;
— І листа до матері на випадок, якщо мене з'їдять. Там лише два слова: “Я вибачаюсь”.  

Я вистежував її, як лицар вистежує дракона.
Ховався за тин, лежав у кропиві (мовчки, хоч шкіра вже співала псалми), лазив босоніж, бо в чоботах скрипіло, а скрип — це зрада.

Палені ноги, сверблячі руки, параноїдальний погляд — усе було зі мною. Бо я знав: ця жінка щось замислила.

І от, кульмінація — вона ввійшла до НАШОЇ ХАТИ.
Я затамував подих. І повітря. І думки. Бо відьма почала з нашої родини.
Знає, де найслабше місце — борщ!

Я прошепотів крізь зуби:

— Ах ти, лиходійко. Почала з мами…

Я не спав півночі.
Пив свячену воду.
Озброївся свічкою, ножиком для хліба, і щитом, зробленим із сковорідки (старий, ще з тієї битви за вареники 1712 року).
Планував увірватися і вигнати зло.
Був готовий до екзорцизму.
Навіть до відмови від вечері.

І ось…
Настає світанок. Я напружений, як ковбаса на сонці.
Входжу в хату, обережно... готовий кричати "АНІМА МЕА!"
І чую:

— Томчику, познайомся. Це твоя бабця з сусіднього села.

...

Я застиг.
Мов опечений. Мов свічка, яка дізналася, що її задули.
У руках — ножик. В очах — гріх.
В душі — МОНОЛОГ.

“Я — борець із нечистю. Я — лицар чеснот. Я — єдина надія монастиря.
І тепер… я — онук.
Простий. Жалюгідний. Онук.”

Бабця посміхнулась.
Витягла сало з вузлика.
Я, звісно, відкусив. Бо що ще лишається, коли весь твій внутрішній хрестовий похід виявився сімейною зустріччю?

З того часу мене не пускають до монастирської розвідки.
Кажуть, я маю "емоційно відновитись".
А мама сховала ножики для хліба.

Та нічого. Я ще повернусь.
А до того — буду ретельно перевіряти всі хустки.

Три дні я не говорив із бабцею.
Бо ганьба — як гречка в зубах: ніби й не смертельно, але всі бачать.
Вона ж…
Два дні сміялась.
Тонко. Пронизливо. Якось… магічно.

— Томчику, ти щиро думав, що я — відьма?..
— Нє, бабцю, то я просто… ну… в мене такий стиль спілкування.

Але було пізно. Вона вже переказала ВСІМ.
І тепер у лавці продавчиня кліпає на мене й питає, чи я часом не приніс мішок із жабами.

А на третій день… вона годувала мене пирогами.
Гарячими. Зі сливами. Так смачно, що я майже повірив у її чаклунство.

І весь цей день вона називала мене «мій хоробрий мисливець на відьом».
І так лагідно гладила по голові, ніби я не внук, а бездомний песик, який укусив електрика.

Я ж мовчав.
Жував. Страждав.

З того дня я став обережнішим.
— Перевіряю документи кожної жінки в хустці.
— Не їм пиріжки без нотаріуса.
— І при слові "бабуся" тремчу, мов монах на сповіді після винної дегустації.

Але гірше за все те, що бабця…
Почала в'язати мені светр.
З написом:
“ВІДЬМОГАН”
…з блискітками.