5. Як я став жебраком на ярмарку (ненадовго)

Знаєте, я завжди підозрював, що ярмарок — то не просто веселощі. То економіка! Справжня. Тут або ти — торгуєш, або тебе — як бичка на шкури. Або ще гірше — тебе переконують, що два глечики за півкурки — це "чесний обмін". Я був готовий. Я вивчив ринок. Я був зосереджений.

Он тітка кричить: «Риба свіжа, ще ранком плавала!» — А вона вже друга година дня! Якщо вона ще й досі плаває — то або чудо, або хтось бреше.

Он дядько з кіньми: «Породистий жеребець!» — А той жеребець кульгає на обидві ноги й трошки на хвіст.

І тільки я стою, дивлюсь — і думаю: а що, як не треба нічим торгувати? Що, як просто… сидіти? Отак, із драматичним виразом обличчя. І табличкою — “бідний, але дуже симпатичний”. І гроші самі падають з неба. Люди ж кидають! Добрі! Особливо, якщо ти трошки схожий на кошеня, якого вигнали з монастиря.

Ніяких витрат. Ніяких інвестицій. Ніяких глечиків. Це ж… чистий прибуток! Така собі бізнес-модель без стартового капіталу.

Єдина проблема: поки я нікого такого ще не бачив. Жодного жебрака! Можливо, це дуже рідкісна професія? Елітна? Я маю шанс стати першим! Піонером! Жебраком-новатором!

Хоча спочатку треба знайти якусь ганчірку й навчитися дивитися, як хліб без масла ображає твою душу. Але то дрібниці.

Я швидко виготовив костюм. Жебрацький образ потребував жертв — і я їх приніс.

Обличчя замазав землею — не абиякою, а елітою серед ґрунтів! Чорна, як совість лихваря, і смерділа конячим потом — бо я розумів: автентичність понад усе. Знайшов її біля стайні, за третім кущем праворуч від вивіски «Коні не кусаються (дуже)».

Сорочку розірвав просто на грудях, мов герой трагедії. Серце боліло — бо то була майже нова! Мама потім не пробачила. І досі не пробачає. І, здається, ніколи не пробачить.

Але головне — кульгавість. Я довго тренував праву ногу, намагаючись надати їй такого вигляду, ніби вона бачила смерть, податки й лопату. Прихромав з душею, вкладаючи у кожен крок страждання поколінь.

На десерт — шлунок. Його я не годував весь вечір, і тепер він бурчав так, ніби всередині хтось мив казан, у якому ніколи не було їжі. Ідеально!

І ось я сиджу на ярмарковій площі. Голову схилив, очі щенячі, брови під кутом “мені залишилось три хвилини життя”, рука простягнута… І голосом сироти, що бачив три війни, шість голодів, і навіть одну бабусю, яка вкрала у нього останній бублик, простогнав:

— Подайте, добрі люди… Подайте нещасному…
(тут зробив драматичну паузу, як в церковних проповідях)
— Я не їв із позавчорашнього вчора!

Моя театральна гра була така потужна, що повз мене пробіг пес і приніс мені свою кістку. Я мало не розплакався.

Люди дивилися — одні з подивом, другі з підозрою, а дехто — з професійною заздрістю. Я відчував: це мій зоряний час. Мій дебют. Моя бізнес-епопея!

Перші п’ять хвилин — гробова тиша. Навіть вітер обминав мене стороною, мов боявся заразитися бідністю. Сиджу, тужу, стогну… а на мене — нуль уваги.

Ну, майже нуль.

Підійшов кіт. Точніше — крокував з виглядом інспектора з Міністерства Жебрацьких Справ. Присів поруч, принюхався до моєї «пораненої» ноги, насупив брови (він умів!) і… ображено пішов. Мабуть, вважав, що я симулюю.

Я вже почав думати, що бізнес-модель потребує оптимізації, коли трапилось перше чудо.

Якийсь пан з лицем, як у того, хто щойно програв коня в карти, раптом нахилився до мене… і поклав щось у простягнуту долоню. Серце в грудях — тум-тум-тум! Я вже уявив, як рахую монети, купую пиріжки, інвестую в нову сорочку...

А це була... цибуля.

Сира. Гостра. Пахуча так, що мій шлунок злякався і на мить перестав бурчати — вражений несподіванкою. Але я не знітився! Жебрак не обирає — жебрак дякує. Тож я злегка вклонився (при цьому впав набік) і притис цибулину до серця, як найдорожчий дар.

І саме тоді почалось!

До мене підійшла жінка. О, не проста — з таким виразом обличчя, ніби вона щойно побачила сплячу дитину в лісі чи черевик без пари. Зітхнула — довго, глибоко, з усіма нотами жалю. І повільно, урочисто, мов даючи милостиню самому святому Франциску, кинула мені мідяк!

Справжній! Круглий, блискучий, з карбуванням і вагомістю долі!

Я мало не розплакався. Від щастя. Від гордості. Від цибулі.

А ще трохи — реально. Бо вона, зворушена власною добротою, так розчулено крокнула назад… і всією вагою наступила мені на палець.

Я підскочив, як жабка на сковороді, а потім героїчно знову сів — бо шоу має тривати. Але, чесно, сльоза покотилась. Чесна, дитяча сльоза. З одного ока — від емоцій. З іншого — від болю.

І тут — як грім серед ясного жебракування — я помітив конкурента. Справжнього.
Не такого, як я — з цибулею в долоні та гримом із гною та пилу. А ветерана ремесла.

Він сидів метрах за три від мене, в глибокій тіні. Але як тільки мій мідяк дзенькнув у калитку (а точніше — в діряву торбу), він підвів очі. Пильно. Професійно. Мов гончак, що відчув запах чужого ковбасного сліду.

У нього був дірявий кожух, який уже давно втратив будь-яку надію. В руках — пляшка вина, майже порожня, але з таким виглядом, ніби вона — його вірна подруга ще з часів першого голоду. А зубів… ну, менше, ніж у мене точно. Можливо, навіть менше, ніж у качки.

Він зашипів, наче стара сковорідка:

— Хлопче… ти хто такий? Це моя територія!

Я намагався не злякатись, хоча трохи вже почав думати, що краще було торгувати сушеною оселедцем. Але вдав серйозного:

— Я… я колега. Новенький, — сказав гордо. І навіть випрямив плечі.

Він прищурився. Заплющив одне око, а другим — проник у самісіньку душу: