4. Мій двобій із лицарем (я не знав, що він лицар)

Я завжди казав, що маю природний талант до перемог у боях.
Не обов’язково кривавих, але обов’язково — епічних… ну, принаймні в моїй уяві.
Хоча, зізнаюся, мої перемоги іноді виглядають… ну… трохи інакше, ніж у героїчних піснях.
У піснях — сталеві мечі, грім барабанів і сурми.
У мене — дрібка креативу, відсутність страху і дуже сумнівний арсенал.

Того дня я розробляв стратегічний план оборони нашого села від нападників.
Мій військовий набір складався з трьох потужних інструментів:

1. Грудка землі — свіжа, липка, як душа сусідки Гальки, і трималася купи краще, ніж будь-який шлюб у нашому селі.

2. Влучне око — ну, принаймні, я так думав. Пізніше з’ясувалося, що в мене більше "влучне на авось".

3. Абсолютна впевненість, що будь-який вершник на дорозі — це небезпечний розбійник. (Так я, до речі, одного разу мало не атакував поштаря. Добре, що він бігав швидше за мене.)

Я стояв у кущах, стискаючи свою грудку, як герой тримає останній спис.
Сонце світить, серце б’ється, а мозок уперто повторює: "Ти народжений для цього".
Хоча, як покаже практика, я народжений був більше для театру, ніж для війни.

Ось він з’явився — на коні, у темному плащі, з металевим блиском під тканиною.
Очі примружені, хода коня повільна й зловісна, вітер грається краями його накидки…
Я, звісно, одразу вирішив: оце точно лиходій.
Може, навіть головний лиходій сезону.

Моя місія була кристально ясна.
Я — герой. Він — зло. Світ — мої декорації.

Схопив грудку — липку, соковиту, ще теплу від сонця.
Прицілився. Вдихнув. Відчув, як легені наповнило героїзмом (і трохи пилом).
І — хлоп! — прямо в груди.

Вершник навіть не встиг зреагувати.
Тільки глянув униз на свою заляпану броню і зробив таке обличчя, ніби його щойно вжалили усі бджоли пана Авелія.
Одночасно. І, судячи з виразу, бджоли були ще й образливі на життя.

— Ти що робиш, хлопче?! — проревів він так, що навіть кінь під ним сахнувся.
— Рятую село! — відповів я гордо, з тим виразом обличчя, що його зазвичай малюють на іконах святих мучеників.

Мить тиші.
Вітер зупинився.
Погляд лицаря уперся в мене так, ніби він намагався вирішити, чи я дурний від народження, чи це якийсь новий тактичний маневр, про який він не чув.

А потім з’ясувалося, що… це взагалі не розбійник.
Не шпигун.
Навіть не солдат чужого війська.

Це — гість самого пана Авелія.
Запрошений на вечерю.
Лицар. Справжній. З гербом, шоломом і списом, який, на жаль, виглядав набагато серйозніше за мою грудку землі.
І, що головне, дуже, дуже злий.

Наступного дня я полірував його обладунки так старанно, що вони блищали, наче нова тарілка у баби Марфи — та, яку вона дістає лише на Великдень.
Я бачив у них своє відображення й щоразу запитував:
— Ну що, переможець? Задоволений?
Відповідь дзеркала була однакова, стабільна, як податки:
— Дурень.

Але, звісно, своїм друзям я розповідав зовсім іншу історію.
— Я вступив у двобій із лицарем… і переміг, — говорив я впівголоса, щоб створити атмосферу таємниці.
— Він здався ще до того, як дістав меч.
(Технічно це правда — просто він не дістав меча, бо діставав із грудей грудку землі.)

І щоразу, коли вони слухали мене з відкритими ротами, я відчував себе героєм.
А дзеркало… ну, дзеркало й далі називало мене дурнем.
Але що воно розуміє в справжній славі?