Глава 3. Моя велика битва з огірком

(але нікому не кажіть, що він був зеленим і рослинним)

Це сталося на третій день моєї покути.
Я намагався бути святим. Ну, принаймні трохи. Ну, хоча б схожим на того, хто намагається бути святим.

Я молився (доки не заснув на колінах), постив (але з благословенням доїв шматок просфори, який хтось забув у келії), збирав хмиз (і кілька разів отримав по пальцях, бо той хмиз вже збирав старець Вартоломій), і, звісно ж, думав про страждання мучеників. Особливо про одного мученика — себе.

Найважче було витримати головне правило покути:
не дихати голосно,
не пити компот без благословення,
і не катати монахів у тачці,
навіть якщо вони самі просять і кричать "швидше, швидше!"

А що ще лишалося робити в монастирі? Пташки співали, всі працювали, ніхто не сварився — нудьга така, що я почав рахувати камінці в стіні, які схожі на обличчя святих. Один точно був схожий на святу Теклю, тільки з носом трохи вбік.

І от саме тоді, коли я подумав, що ось-ось досягну просвітлення або втечу в ліс, усе — як завжди — пішло не туди.

І от я побачив ЙОГО.

Спершу — тінь.
Потім — шурхіт.
А далі — змієподібний хвіст, що звивався поміж грядок, точно як у тієї гадини, що спокусила Єву (тільки зелений, колючий і з вусиками).

Я завмер. Душу пройняв холод. Ноги затремтіли. Серце забилося з героїчною рішучістю.
Це був знак.
Знак, що Бог обрав мене для великої битви.

Бо якщо не я знищу цю огіркову потвору — хто?

Монахи? Вони навіть мене бояться допускати до дзвонів.
Староста? Він після мітли ще не оговтався.
Сам ієромонах? Він казав, що Господь бореться не з плоттю, а з духом. А тут якраз плоті — ціла грядка.

Я підкотив рукави. Озброївся гілкою (щоб не сказати "мечем") і кинувся в наступ — спасати город, монастир і, можливо, всю християнську Європу.

Це був він.
Нечистий у зеленому.
Огидний, вусатий, обплутаний листям, наче сам сатана вирішив вирощувати себе на грядці.

— В ім’я Господа, з’явись, тварюко! — закричав я і жбурнув у нього камінь.

Камінь влучив у бочку з водою.
Бочка загула, схитнулась — і, немов ображена бабуся, перекинулась просто на грядки.
Я зрозумів страшне: змій почав атаку!

Він знищував усе — буряки, редьку, ріпу.
І мені залишалося одне: діяти.

Я схопив монахову лопату (монах у той час самовіддано молився за терпіння і, здається, за те, щоб я зник) —
і з героїчним «гей-гоп!» кинувся рятувати людство.
Ну добре, город. Але ж город — це теж людство, тільки у вигляді салату.

Хроніка битви
(записана мною самостійно, бо офіційний хроніст сказав «не буду це писати, бо ти дурень»):

1-й удар — у стебло.
Огірок здригнувся. Ворог відчув міць.

2-й удар — у листя.
Листя заколихалося, але не капітулювало.

3-й удар — у себе по нозі.
Була біль. Була драма. Була пауза на постояти і поплакати всередині (ззовні — мужній лицарський хрип).

4-й удар — переможний.
Я кричав «за віру!», огірок мовчав, бо вже не міг говорити. Він упав.

На полі бою лишились:
— понівечений огірковий кущ;
— я, у героїчній позі;
— слава, яка ще не прийшла, але я був до неї готовий;
— пилюка, яку я підняв своїм стрибком на грядку;
— листок, що сам вирішив оселитися в мене на голові, як корона.

Слава Героям. Особливо мені.

Тоді з’явився ієромонах Силуан.

Повільно, урочисто, як хмара перед грозою, він наблизився до мене. В руці — молитвенник. В очах — біль. У жестах — розчарування святого, що бачив багато, але навіть йому було важко збагнути те, що розкинулось на грядці.

Він глянув на мене.
Потім — на кущ.
Потім знову на мене.
І тоді, ледве чутно, прошепотів, ніби боявся злякати залишки здорового глузду:

— Томасе… Що. Ти. Зробив?

Я, стоячи з лопатою в руці, переможно задихаючись, гордо відповів:

— Я знищив чудовисько, отче! Воно повзло до трапезної! Там же кухар! А вона — жінка! А жінки слабкі до зміїв!

— То був… огірок, Томасе.

Я не кліпнув і оком.

— То був демон у подобі огірка! Я його розкусив!
(І, так, я буквально його розкусив. Смак… підозріло свіжий, з натяком на сатану.)

Силуан зітхнув. Але не просто — він зітхнув як людина, яка вже не перший раз бачить, як на її городі ведеться свята війна з врожаєм.

— Ти вирвав десять кущів.
— Я вирвав диявола з корінням!
— Ти вирвав і моркву… і капусту…
— Вони були у змові!

І тут він замовк. Просто стояв і дивився, як генерал священної інквізиції, що щойно провів розгромну кампанію в полі серед овочів.

— Томасе, ти підпалив парник.
— Вогонь очищає!
— Там був кабачок...

Я замовк. Поглянув у небо.
— Це була жертва. Кабачок був готовий. Я бачив це в його очах.

— У кабачка… не було очей.
— Бо він з них стріляв!

І тут Силуан просто… сів. Прямо на землю. Схопив себе за голову.
— А я ще казав ігумену, що ти — перспективний…

Я обережно підсунув до нього невеличкий обгорілий шматочок буряка:

— А цей? Теж зрадник?

— Це… мій сніданок.

Я повільно відкотив буряк у бік.
— Він врятований. Але хай живе з цим тягарем…