2. Як я врятував мельника від чорта (але він про це не дізнався)

Усе почалося з того, що я хотів допомогти.
Так завжди й починається. Особливо коли ніхто не просить.

Я саме повертався з вечірньої молитви (точніше, з покарання, але молитвою це теж вважається, якщо стоїш тихо й іноді хрестишся). І тут почув... голоси. Темні, важкі, наче хтось читає прокляття, заїкаючись.

Це був мельник Готфрід, і він бурмотів у темряві біля свого млина так, ніби закликав диявола, а той не з’являвся. Його голос звучав, як грім у старій діжці — глибокий, гикавчастий і з відлунням.

— Вийди, погань… — чув я. — Іди до біса… не буде тобі… арррґг… і знов не вийшло…

Я одразу все зрозумів.

Його одержав демон.

Хіба може бути інше пояснення? Млин стоїть окремо. Там постійно шумить. Мука літає в повітрі. А всі знають: якщо тричі чхнути в млині й проковтнути зубчик часнику, з’являється дух. Це мені сказала Марі, дочка аптекаря. А в неї дядько помер, і на похороні свічка тріснула — а це вже майже офіційне підтвердження, що вона розуміється.

Я ще постояв у кущах, слухаючи, як мельник крекче, сипле прокльони, стогне й плюється. Точно: демон вселився. І судячи з хрипу — не з дешевих.

Я мав діяти.

Бігти до священика — слабаків варіант. Я — Томас, хлопець, який уже одного святого знайшов у коморі. Я мав досвід. Я мав сіль. Я мав місію.

Я побіг додому, як тільки зрозумів, що ситуація — надзвичайна.
Не можна чекати. Якщо чорт уже вселився, то треба діяти негайно, бо потім може бути пізно, і з мельника залишиться тільки винна пляма.

Схопив воду — освячену, але не до кінця (просто з криниці біля церкви; я вирішив, що вона наполовину божественна, а це вже краще, ніж нічого). Потім жменю солі, шмат мотузки (не знаю навіщо, але всі великі вигнання мають мотузку) і картоплю. Велику. Цільну. Перевірену часом.

План був геніальний у своїй простоті.

Я мав:

– обійти млин тричі (як у легендах — усе, що тричі, працює);
– посипати поріг сіллю (сіль — це святе, бабця казала);
– крикнути "Вийди, нечистий!" (бо інакше він не знатиме, що я йому);
– і якщо не спрацює — кинути картоплю.

Так, це моя особиста розробка.
Я навіть думав придумати назву: Обряд Томаса Першого, офіційного учня святого Лаврентія з діжки.

Коли я підійшов до млина, вже було темно.
У вікнах світилось, зсередини чулося щось таке… ніби хтось бурчав, кашляв, сміявся і клявся водночас.
Мені здалося — демон варить пакт.
Або вечерю.

Я прошепотів:

— В ім’я святого Лаврентія… Це, до речі, моя ініціатива. Якщо щось не так — я жартую. Якщо все вийде — запишіть це в житіє.

Перший обхід.
Слизько. Поскользнувся. Підозрюю, це демон кинув шкаралупу.
Другий обхід.
Впав у копицю сіна. Хтось у ній сопів — мабуть, демонічна коза.
Третій обхід.
Я тріумфально сиплю сіль перед дверима, мов священик посеред шторму.

— ВИЙДИ, НЕЧИСТИЙ! — крикнув я. Так гучно, що ворона на даху зробила інфаркт.

Двері розчахнулися.

На порозі з’явився… мельник.
Тобто вивалився. У розстебнутій сорочці. З пляшкою вина в одній руці і пиріжком в іншій.
Очі в нього блищали, наче він або в трансі, або побачив власного батька у формі капустяного духа.

— Хто це?! — гукнув він.
— Ану тікай, дух нечистий! — відповів я йому.
— Це я! Готфрід!
— Саме так і сказав би демон, якби хотів нас обдурити.

І я кинув картоплю. Влучно. Прямо в груди.
Вона вдарилась і впала з глухим звуком. Я відчув: вийшов би добрий сигнал початку битви.

Мельник застогнав. Захитався, зробив крок назад… і впав у діжку з водою.
З розгону. Як мученик.

Я завмер. І подумав:

"ВИГНАНО. Чорт очистився."

А тоді з млина повалив дим.

Схоже, під час обряду я змахнув ліхтар. Той впав на мішок з борошном, а борошно, як відомо, має магічну здатність палати в найневигідніші моменти.

Полум’я. Дим. Крик.
Я стою з мітлою (не знаю, звідки вона взялась, клянусь — вона просто з’явилась у моїх руках).

І кричу:

— НЕЧИСТИЙ ЗГОРІВ! Я ВСЕ ЗРОБИВ ПРАВИЛЬНО!

Готфрід хекає у діжці. Вино плаває поруч. У млині — гарячо, але святе.

Зранку мене знову посадили на покаяння.
Млин не згорів, але закоптився — тепер виглядає, ніби його одного разу вже вигнали з Раю.

Мельник, коли бачить мене, хреститься і цілує гілку верби.
Я не ображаюсь. Бо що ж… Не кожен зможе вигнати демона і врятувати душу, не вбивши нікого.
Окрім, можливо, власної репутації.

І ще трошки довіри мешканців села.

Але головне — я знову став трохи святим.
(Щонайменше — в своїх очах.)

 

Наступного ранку, після катастрофічного вигнання демона (яке, на мою думку, було успішне), мене, як завжди, посадили на покаяння. Третій день поспіль. Я вже почав називати лавку для покарань «моя особиста келія». Якщо чесно, сидіти мені вже було незручно, бо після вчорашнього кидка картоплею й обертань навколо млина, у мене боліло все, включно з чеснотою.

Я сидів, гриз черствий хліб і уявляв, що мене визнають святим патроном розгону нечисті. Ну хоча б регіональним. Поки я так розмірковував, почув знайомий голос:

— Це він! Я впізнаю того бісеня! — це був Готфрід, мокрий, із перев’язаним чолом і виразом людини, якій пробачили, але вона цього не приймає.

— Слава Господу! — відповів отець Освальд із тим виразом обличчя, яким він зазвичай дивиться на особливо вперту козу. — Готфріде, заспокойся, хлопець просто...