Розділ I — Про те, як я пас гусей і втратив святого

Мене звати Томас, мені тринадцять і два місяці (майже три, але хто рахує). І я мав просте завдання: сидіти в капличці, не спати й пильнувати, щоб ніхто не вкрав святого.

Тобто не самого святого, ясна річ. А його дерев’яний образ. Дошка з обличчям — трохи кривим, бо малював Бартольд з млина, який усе життя зображував качок, а тут узявся за щось серйозніше.

Була святкова меса, а селяни — народ добрий, але трохи винахідливий. Минулого року, наприклад, хтось поклав святому в руку хлібину — як жертву. Проблема в тому, що рука в образа була виставлена вперед, з пальцем. І коли хліб ляг на той палець, здавалося, що святий показує... дещо зовсім не святе.

І весь тиждень після того до каплички приходили не молитися, а ржати. Ієромонах тоді лаявся так, що ворон із дзвіниці знепритомнів.

Тому цього року до образа приставили мене — людину серйозну, духовно стійку й абсолютно без почуття гумору.

Все йшло чудово, поки повз вікно не пройшли мої гуси. Тобто не зовсім мої, але я відповідав за них, а вони відповідали за створення проблем.

— Ґа-ґа-ґа! — сказали гуси.
— Ні! — сказав я і вистрибнув із каплички.

Далі я біг, вони бігли, я кричав, вони ще більше бігли, одна скинула щось дуже важливе просто перед дверима шевця.

Я наздогнав їх аж біля ставка. Виявилось, що старий Ансельм кришив хліб просто на березі, а мої гуси вважають, що це небесна манна.
Я кинувся відганяти їх від святого хліба, бо якщо з’їдять — буде гріх. А якщо не з’їдять, але потопчуть — буде ще гірший гріх.

Я вернувся в капличку рівно через пів години.
Образу святого не було.

На його місці лежав гусак.

Гусак сидів спокійно, як істинний мученик, дивився на мене одним оком і навіть трохи світився через кольорове вікно.

Я сів на лавку і сказав уголос:

— Господи, я не знаю, як це сталось, але, здається, я щойно здійснив канонізацію.

 

Я ще сидів і думав, чи потрібно тепер молитися на гусака, чи вже пізно, коли двері каплички з тріском розчахнулись, і всередину влетів отець Освальд — з волоссям, розтріпаним, як копиця після бурі, і очима, повними Божого гніву (а може, просто сонця, бо він ішов проти світла).

— Томасе Бенуа, сину пекельної пустоти, що ти накоїв?!

— Я тільки на хвилинку... — почав я, але побачив, як отець зиркнув на гусака, який досі сидів на вівтарі, мов святий.

— Це святотатство! Це блюзнірство! Це... це пір’я по всій підлозі!

Гусак ображено ґелґотнув, ніби хотів сказати: «А що я? Мене просто поставили!»

Отець Освальд закотив очі до стелі так, ніби там був Господь, а не павутина, і проказав:

— Щоб у церкві святого Лаврентія сиділа гусяча погань замість мученика — таке бачив хіба сам сатана, і то уві сні!

— Але гусак чемний… — пробурмотів я.

— Чемний?! Це він тобі сказав?! Може, ще й сповідь прийняв?!

Після чого мене взяли за вухо (без любові), витягли з каплички (на людях) і оголосили вирок:

— Три дні чистити церковне подвір’я, без перерви на гусей. І сьогодні ввечері — молитва. На колінах. Без подушок.

— А гусака? — спитав я.

— Що — гусака?!

— Він же сидів на вівтарі, може, його теж карати? А то буде несправедливо...

Отець Освальд довго дивився на мене. Потім тяжко зітхнув, зняв капелюха, і пошепки сказав:

— Господи... або забери хлопця, або дай мені міцніше вино.

Мітла — страшна зброя в руках того, хто нею ніколи не володів. А я володів. Три години без їжі й без поваги до себе — і от уже я не просто Томас, а Месник Господній, винищувач павуків, пилу, гусиного гріха і комах без хрестика.

Я розмахував мітлою, як мечем. Моя рука летіла ліворуч — ворожий кущ. Праворуч — диявол у вигляді пір’їни. Вгору — наслання з неба у формі ластівки. І позаду…

— Томасе…

БАХ!

Я обернувся різко, героїчно — і мітла, як палиця пророка, описала півколо просто над моєю головою й… зустрілася з чолом когось дуже важливого. Тріск був такий, що аж ворон на дзвіниці прокинувся.

Я застиг. Мітла застигла в руці. Час зупинився. Навіть пил завис у повітрі з подивом.

Це був не ангел.

Це був староста.

Господин Людовик де Ла Моль.
Благословенний срібною печаткою від самого герцога.
Власник трьох корів, двох доньок, одного вусатого портрета самого себе, що висів у ратуші.
І тепер — власник великої червоної ґулі посеред чола, яка зростала на очах, мов прокляття нечистої мітли.

Він стояв, хитався, ніби роздумував: упасти — чи вдарити мене у відповідь.

— А… а я… — почав я щось пояснювати, але язик відмовився брати участь у моєму захисті.

— ТИ! — сказав староста. Коротко, але якось так, що я почув у цьому:
– "Ти грішник, злодій і ворог порядку."
– "Я зараз тебе прокляну офіційно."
– "І що ти взагалі робиш із життям, хлопче?"

Я вдихнув глибше:

— Ви ззаду підійшли! А я боронив церкву!
— Від чого?!
— Від… можливого нападу… диявольського пилу. Він зліва починався…

Староста заплющив очі. Можливо, щоб помолитись. Можливо, щоб не бачити мене.

Мітла випала з рук, а разом із нею — і моя гідність. Вона грюкнулася об камінь і розвалилася на дві половинки. Я подумав: символічно.

— Я не хотів! — сказав я щиро. — Але вдарив добре, правда ж?

Пауза.
Тиша.
Кури зупинили клювання.
Кіт припинив нявкати на яблуні.
Навіть вітер, здається, прислухався.

Староста зойкнув.
Не від болю — від того, що я ще й оцінив силу удару.

— Хочете, я докладу лопуха? — запропонував я. — Або глину. Кажуть, знімає гнів. І припухлість.