Розділ 13. Ставки піднімаються

В палаці вже відбулося останнє випробування. Здається, королівська родина намагається чимшвидше завершити відбір після кривавого вбивства, що сталося на очах у знаті та принца Еріка. Чи це було попередження? 

А тим часом три фіналістки відбору – зовсім не ті, кого ви могли би очікувати побачити. Про кожну з них детальніше читайте на сторінках 6-14.

Йовіла сиділа перед коминком із келихом вина в руках. У інституті атрефакторики було прохолодно навіть в розпал літа, тож Вітан накинув їй на плечі ковдру та розпалив вогонь. 

 – Я ось чого не розумію, – запитала Йовіла задумливо, вдивляючись у стіну через скло келиха. – Чому ви все ще не вигнали герцогиню Канську? Вона ж сильна чаклунка. Тільки не кажи мені про випробування – очевидно ж, що у вас все підтасовано. 

 – Ну, скажімо, не зовсім все, – протягнув Вітан, підсуваючи до них столик із вечерею. В животі Йовіли забурчало. – Але ми і справді не можемо її вигнати. Річ у тім, що вона, хоч і названа, але все ж родичка королеви. А значить, її не можна вигнати аж до фіналу. Скоріш за все, її відсіють у наступному випробуванні. Пригощайся, – Вітан нарешті сів поряд із нею і взяв свого келиха. 

Йовіла почала помалу їсти, але участь Аніт не залишала її у спокої. Все було так очевидно із самого початку – навіщо їй взагалі брати участь у відборі? 

 – А чому вона?.. – тільки почала Йовіла, проте Вітан відповів раніше, ніж вона встигнула закінчити речення. 

 – Бо вона герцогиня і кровно не пов’язана з принцом. Це традиція. Наскільки мені відомо, Аніт не надто вже і хотіла брати участь. Але якби вона цього не зробила, втратила би місце при дворі. А вона… не знаю, чи ти помітила, але не дуже в пошані у королеви. 

Йовіла кивнула. Що ж, нехай… 

 – А ось хто в мене справді починає викликати підозри, так це Акулина Сар, – продовжив Вітан. Йовіла поставила келих на стіл і схрестила руки на грудях. 

 – І з чого б це раптом? 

Акулина була її подругою. В ній не було нічого лихого, і це могла побачити кожна людина, яка мала пару очей. 

 – Подумай сама, – Вітан відволікся на те, щоб зробити ковток і з’їсти канапку. – У неї немає причини бути на відборі. Її не змушували батьки, і вона навіть не сентрійська дворянка. У Алії всі набагато прогресивніші, ніж тут – її би не відправили на відбір до Еріка проти волі. 

 – Але навіщо їй вбивати дівчат? Це не має жодного сенсу!

 – Розплата за давню різню? Тоді Кривавий і справді винищив чимало їхнього народу… 

 Йовіла затнулася на мить. Це, звісно, могло би мати сенс – якби вони говорили про кого завгодно, окрім Акулини. 

 – Це було більше ста років тому, і династія вже змінилася. Їй нічого тримати зло на Еріка. І ми виплатили стільки репарацій, що на них можна окреме королівство збудувати.

Вітан похитав головою. 

 – Ну, це все ще мало виправдовує те, що тоді робилося. І чимало ельфів все ще тримають зло на сентрійців – можливо, навіть справедливо. 

Йовіла не стала вступати у суперечку. Окрім Акулини, яка навіть не була ельфійкою – тільки мала зовсім чарівної крові – вона не зустрічала жодного представника чи представниці цієї раси, і тому їй було складно уявити, що вони думали про Сентру зараз. 

 – Я поговорю з Акулиною. Завтра ж. Боги, навіть не розумію, як тобі таке в голову прийшло! Я впевнена, що в неї є якесь очевидне і нормальне пояснення її присутності, – Йовіла відкинулася на спинку дивана. 

Вона озирнулася по сторонах. Коли Вітан привів її до інституту артефакторики, Йовіла навіть не знала, чого очікувати. Будівля все ще виглядала, як неприступна фортеця – з десятком малесеньких віконечок прямо нагорі усієї будівлі і без жодних дверей. Але варто було Вітанові наблизитися і зробити якийсь незрозумілий жест рукою, і все почало змінюватися прямо у Йовіли на очах. 

У стінах почали проступати вікна, балкони, і всередині деяких з них світилося якесь таємниче різнокольорове світло, а знизу будівлі матеріалізувалися щонайменше трійко дверей. 

 – Це все захист, – пояснив їй Вітан. – Зловмисникам складніше потрапити всередину, якщо вони не бачать дверей, так? Ну і взагалі з цікавості тут ходити не варто – можна залишитися без руки чи ноги… 

Майже у відповідь на його слова десь почувся вибух, а потім звуки чарівної сирени, і коридорами затупотіли десятки ніг. Йовіла збентежено обернулася до Вітана, але той йшов вперед, як ні в чому не бувало. 

 – Просто не звертай уваги, – порадив він. – Тут таке чи не кожного дня. Але краще нам швидше дістатися моєї квартири і зачинитися, щоб ці поганці і не думали просити в мене допомоги. 

 – Ці “поганці” – це твої аспіранти? – зі сміхом запитала Йовіла тоді. Вони крадькома пробиралися коридорами, що належали Вітанові, і зупинялися перед кожним крутим поворотом. 

 – О, ти зрозумієш мене, коли їх побачиш. Ну, і дізнаєшся трохи краще, – Вітан похитав головою і відчинив перед нею двері масивним ключем. – Проходь. 

Апартаменти у нього були невеликі, проте саме такі, як і очікувала Йовіла; у вітальні тільки одна стіна не була закрита стелажами з книгами – та й те тільки через те, що у ній було вікно; посеред кімнати стояв масивний письмовий стіл, завалений документами, листами, звітами і ще боги знають чим. У куточку примостився ще один столик, але менший, і той був заставлений приладами, призначення який було Йовілі зрозуміле тільки дуже і дуже приблизно.