Христина

Матвій востаннє безладно вдарив по колесу керма та у розпачі відкинувся на спинку сидіння. Чоловік витратив кілька секунд на осмислення ситуації, в яку потрапив, втомлено потягнувся і, хруснувши шиєю, вибрався з машини. Роззирнувшись довкола і відкинувши з чола задовге волосся, Матвій невдоволено відмітив, що навколо ані душі. Непристойно вилаявшись, він зціпив зуби, дістав з сусіднього сидіння свою сумку з гаманцем та різним дріб’язком та, зачинивши дверцята автомобіля, увімкнув сигналізацію.

Знайшовши серед зарослої трави колишню стежку, чоловік побрів нею в надії зустріти дорогою хоч одну живу людину. Зв'язок на телефоні не ловив, через що настрій чоловіка падав дедалі нижче. Неможливість скористатися благами цивілізації змушувала Матвія покладатися лише на себе.

Невимовна радість охопила чоловіка, коли за черговим деревом, його зорові відкрилася невелика хатина, біля якої порався з дровами дебелий чолов’яга середніх років. Одразу за будинком починалася дорога, вздовж якої нагромаджувалися невисокі пошарпані будівлі.

Сповнений ентузіазму Матвій підскочив до дивної арки, за якою продовжував займатися своїми справами незнайомець.

— Шановний, перепрошую! — чоловік голосно звернувся до господаря, звертаючи на себе увагу. — Я трохи заблукав, і мій мобільний телефон вийшов з ладу. Чи не могли б ви мені допомогти? Мені б подзвонити до найближчого міста. Чи може у вас у селищі є людина, яка вправно ремонтує автомобілі?

Чолов’яга недовірливо, наче не вірить у те, що чує, скосив презирливе око на Матвія. Розуміючи, що дивне видіння нікуди не зникає, господар різко увігнав сокиру у найближчу дровиняку і підійшов до арки, зупинившись навпроти заблукалого чоловіка.

— Ти хто такий? — непривітно прохрипів незнайомець, ззовні виявившись молодшим, ніж здавалося здалеку. — Що ти тут робиш?

— Матвій Романюк, — насилу ігноруючи грубість господаря, натягнуто посміхнувся Матвій і, простягнувши долоню для рукостискання, зробив два кроки назустріч, проходячи крізь арку. — А вас як звати?

— Ти демон? — чолов’яга різко відсахнувся від занадто привітного гостя. — Чи з цих..?

— Я не зовсім розумію, — повільно опускаючи руку, видушив із себе Матвій, підозріливо оглядаючись навколо в пошуках хоч когось ще. — Я звичайний письменник, заблукав. Мені потрібна допомога. У вас є телефон?

— Письменник, — задумливо пробурмотів господар, потираючи підборіддя. — Не знаю, що тобі треба, але допомоги не буде. І телефону тут ні у кого не знайдеш.

Кілька секунд приголомшений неприхованою грубістю чолов’яги письменник ошелешено дивився на нього, після чого неголосно видихнув: 

— Я все ж спробую, — і в надії на допомогу, він попростував дорогою вздовж будиночків.

Озираючись навколо, Матвій здивовано відмічав, наскільки занедбаним місцем йому доводиться прогулюватися. Двори поросли бур’янами, забори покосилися, а у деяких хат взагалі вибиті шибки. Чим далі чоловік просувався, тим більше починав схилятися до думки незнайомця, що не знайде в цій глушині мобільний телефон. Він йшов вже хвилин п’ять, та навіть людей все ще не бачив.

Нарешті зорові письменника відкрився двоповерховий будинок з поламаним з одного боку дахом. Над відкритими дверима криво висіла заляпана вивіска з написаним великими літерами словом «Мотель». Невпевнено зупинившись навпроти брудної калюжі, яка відділяла його від можливого пристанища, чоловік підняв голову, щоб оцінити масштаби трагедії й раптово у вікні другого поверху побачив молоду дівчину. Окинувши Матвія презирливим поглядом, вона тряхнула своїми чорними пишними косами і зникла всередині.

Чоловік спробував безболісно оминути калюжу, але все одно в останню мить оступився і заляпав не тільки черевики, а й джинси. Зібравшись з моральними силами, письменник впевнено завітав до страшного і пошарпаного мотелю.

На першому поверсі розташувався маленький похмурий зал з кількома столиками. Тільки в цей момент Матвій зрозумів, наскільки він зголоднів.

— Чого бажаєте? — на стійку втомлено оперлась долонями та сама дівчина з другого поверху. В темряві заштореного приміщення важко було впевнено стверджувати, скільки їй років насправді.

— У вас є телефон? Мені треба подзвонити, — чоловік намагався триматися привітним, але кожна зайва хвилина, проведена в дивному місці вганяла його глибше в депресію.

Хазяйка будинку здивовано підняла брови й подивилася на гостя дивним поглядом, змусивши письменника засумніватися в адекватності свого питання.

— Телефон, звісно, є, — недовірливо поглядаючи на Матвія, дівчина кивнула на старий апарат, в якому треба прокручувати циферблат. — Але ж ви розумієте, що за межі цього, — скривившись, вона зробила паузу, — місця, він не подзвонить?

— А в цьому місці є хтось, хто знається на автомобілях? — чоловік починав потроху закипати. Що за забуте Богом селище, в якому нічого справного немає?

— Через три будинки живе Микола, він вміє ремонтувати, — безініціативно знизала плечима хазяйка, втрачаючи випадкову цікавість до розмови. — Але зараз він відсипається. Зайдіть до нього години за дві.

Втрачаючи будь-яку надію на сприятливі обставини, письменник коротко кивнув на пошарпаний лист з переліком страв:

— Грибний суп у вас є?