Лише стара знала...

Парк. Через нього, чи не щодня, ходив один чоловік. Ось і сьогодні із самого ранку він бадьоро крокував на роботу. 
Ворони, що гніздилися на високих кленах обабіч алеї, вже встигли прокинутися і гучно каркали. Їм було байдуже на прохожих. Але одна, особливо підла, стара ворона вирішила випорожнитися саме на цього чоловіка. Ніхто з її родичів не знав, чому вона його незлюбила. 
- Курва! – голосно вилаявся невдаха і розвернувся додому. 
- Кар-кар! – злорадно прокаркала ворона, а інші повторили за нею. Здавалося, ніби вони сміялися з витівки старої. 
Чоловік поспіхом перебіг дорогу по зебрі і його ледве не збив червоний фольксваген.  
- Чого біжиш, придурок!? – вигукнув з вікна водій, але бігун вже встиг забігти у двір. 
Ні. Наш герой не був ідіотом, але йому часто не щастило. Навіть природа, при народженні, нагородила його величезною чорною плямою на лівій щоці. Тому ще з дитинства Толік(так його звали) звик до липких поглядів, які крадькома або ж відкрито були прикуті до нього. Дехто з неприхованою цікавістю запитував: «Що це?», а дехто оминав цю тему з ввічливості. Останні подобалися йому найбільше, бо відповідати одне й те саме втомлювало і дратувало. «Ніби вони самі не можуть здогадатися, то ж не якась зараза!» 
Варто сказати, що Толіку було вже тридцять рочків і він досі жив з батьками. А що? Навіщо винаймати квартиру, якщо немає дівчини? – щоб водити туди дівчат. Але ж Толік ні з ким ніколи не був. Він був у цьому плані чистим, як білий аркуш паперу. Ні, він спілкувався з дівчатами, товаришував, але далі простого спілкування і легкого флірту нічого не відбувалося. Вона фліртує – він посміхається, вона жартома притискається до нього, а він ніби цього не помічає і відходить в сторону(може, він заважає їй пройти?). Ні, ну, як з таким можна дійти до ліжка!?  
У підлітковому віці цим хизувалися не по роках рослі хлопці, а, бувало, й декотрі дівчата. На перших курсах університету про це говорили, але вже менше. Зараз усе стало значно спокійніше. Час став розміреним і монотонним. Стало оманливо спокійно, але чогось не вистачало. Коли людина задоволена життям, то починає шукати «пригод», щоб стало ще краще, але внутрішня скутість не дає вийти з тієї «зони комфорту», про яку так часто говорять у наш час. 
Толік хотів, дуже хотів. Але тупив він постійно. А потім одружився його брат і, дивуючись, переживаючи та співчуваючи, Толік зрозумів, що створювати сім'ю він не хоче. Бо не зможе нормально сходити з хлопцями на пиво, посидіти вдома за комп'ютерними іграми й не завжди отримуватиме секс. Серйозні стосунки відлякують, а до звичайного сексу треба ще дійти. Тому й лишався незайманим у свої тридцять, а його друзі співчували йому та намагалися з кимось познайомити, але все було марно, бо більшість з них йому не сподобалися. 
Толік не переймався. Він радів життю і гуляв з друзями. Що правда, мама після чергової вечірки попрохала «синюлю» більше так не пити. Та й друг, коли підвозив, то казав, що на поворотах Толік завжди на нього падав, а так керувати дуже не зручно. Тому зі спиртним він трохи зав'язав і більше проводив час за комп'ютером. 
До речі, про час... Якби Толік швидше переодягався б, то зустрів би одну дивну жінку, яка крадькома кинула золотий хрестик на ланцюжку. Саме там невелика стежка перетинає алею з кленів. Жінку ніхто не бачив... Лише, стара ворона, яка задоволено спостерігала за усім цим, а коли побачила на цьому ж місці Толіка, то аж дзьоба роззявила.  
Чоловік наступив кросівкою на золоту прикрасу і зупинився. Його око зачепилося за золотий блиск, який малими бісиками стрибав на сонці. «Обісрали – до грошей...» - подумав Толік.  
Ворона, яка, ніби, прочитала його думки видихнула і задоволено примружила очі. А, коли ненависний чоловік заховав хрестик у кишеню, то вона аж застрибала на місці. Ще б трохи і помахала б крилом у слід, але стара ворона цього не уміла. 
Толік бадьорим кроком рушив далі. На роботі його вже чекали колеги. Він - головний диспетчер обленерго і робота крутиться навколо нього і він - навколо неї. Бувало, що Толік при аварійній ситуації випадково вимкнув одне з міст на 15 хв. Тоді його позбавили премії. 
Толік мав добре знати, як діяти в будь-яких випадках. І, байдуже, що його «просунули». Тепер це нікого не хвилювало. Точніше, хвилювало, навіть, дуже. Головний бухгалтер дуже сердилася, що Базюків надто багато у їхній сфері діяльності. І, схоже, вона не єдина хто так думає. Але на хороші місця чужих не беруть. Узяти, хоча б, відділ проектування: туди без блату не візьмуть, а тому часто траплялися «тупенькі» інженери. Але Толіка таким не назвеш, тому хай заздрять мовчки, бо заткнути їх йому - не проблема. 
Та й хто б не узяв «свою» людину до себе на хороше місце? Або ж, чи відмовиться хтось від хорошого вакантного місця, яке пригріли для тебе родичі? Зараз такий час... Маєш гроші – створюєш бізнес для своїх; державна робота розпилюється між своїми, а відкриті конкурси лише для замилювання очей. 
- Доброго дня! Що нового? – коротко привітався Толік, і почав свою щоденну роботу. 
Зранку все було тихо. Лише короткий дзвінок від керівника іншого відділу трохи напружив. При цьому чоловік поводився зверхньо і вимагав звіт на наступний день. Чому він повинен звітуватися людині, яка є на посаді такого ж рівня або ж, навіть, нижчого? Схоже, декотрі люди після підвищення починають забувати, що їх можуть назад «скинути» і таких керівників у великій організації дуже багато. Маленька, здавалося б, мізерна влада починає затьмарювати розум. Такі люди «обмежені» і не усвідомлюють, що можна рости далі. Таких Толік не любив, але вихованість і обережність не давали поводитися з ними грубіше і зухваліше. Невідомо хто стоїть за спиною іншої людини. 
День протікав на диво тихо. Добре, що ми живемо в комп'ютеризованій епосі, а то б доводилося б працювати на мнемосхемі, а там легко пропустити згаслу лампочку, яка сигналізує аварію в даному секторі. Але старі, ще радянські електромережі давали про себе знати. Тому розслаблятися не можна. Робота є робота. 
Завтра буде нічна зміна. Тоді стає ще тихіше, бо ніхто не вимагає звітуватися. Ті, хто на високих посадах спокійно сплять. Паперова робота зупиняється всюди. Хіба що, на інших підприємствах десь бухгалтер тихо спалює чорну бухгалтерію. Але зараз усе на комп'ютері, тому, хтозна, чи таке ще роблять... 
В обідню пору починаються теревені. Фільми, книги, машини, рибалка, новини і сім'я – купа тем для спілкування. Тут чоловічий колектив, але й серед них є «пліткарки». Толік також любив послухати якісь «приколи». Єдине, що його напружувало - це «поради» щодо пошуку дівчини.   
На роботі була небайдужа до нього Наталка, але вона була розведена і мала п'ятирічного сина. Це Толіку не подобалося. А ось Іра – красива, щойно закінчила університет, розумна, але його чомусь не помічає. За неї і почалася розмова... 
- Щось Іра давно не заходила? – запитав Толік. 
- У неї відпустка... – сказав Сергій. Він був наймолодшим з усієї компанії і навчався разом з Ірою в університеті. 
- Шкода... – замріяно зауважив Вова, який нещодавно поміняв четвертий десяток. 
- Ти ж одружений? – здивувався Толік. 
- То й що? Я з естетичної точки зору шкодую. Мені завжди приємно дивитися на гарних дівчат.  
- Ой, дали б вам, то ви не відмовилися б! – посміхнувся Сергій. 
- Ні, я свою жінку поважаю! Я б її не зрадив... 
- Так, тобі з Танею пощастило. – сказав товстий Сашко, що заздрісно дивився на апетитні домашні біляші. 
- Ну, твоя Маша правильно зробила, що посадила тебе на дієту. – засміявся Вова, і демонстраційно узяв біляша. – Любов проявляють по-різному. 
- Краще б це була м'ясна дієта. – дорікнув Сашко, дивлячись на свій салатик. 
- Наталка смачно готує. – сказав Толіку Вова. 
- Мені більше Ірине рагу сподобалося. – відмахнувся Толік. 
- Вона Ромі його так часто готує, що набридло. Але це її коронна страва, то він не хоче її образити, то й їсть зранку, в обід і на вечерю. – скривився Сергій. 
- А хто такий Рома? – всі здивувалися. 
- Її наречений – наш одногрупник. – спокійно відповів Сергій, а Толік засмутився, але зовсім це не показував. Хоча Сашко все помітив: 
- Не сумуй! Краще придивися до Наталки. 
- Я й не сумую! На фіг мені треба їсти щодня рагу! 
- Так, харчування повинно бути комплексним! – погладив себе по пузі Сашко. 
- А як Наталка? – запитав серйозно Сергій. 
- Що Наталка? – перепитав Толік. 
- Вона тобі подобається? 
- У неї ж є дитина? 
- То й що? Ще одного тобі народить. – встряв Вова. 
- Ні-ні, я своїх хочу. Потім ще сваритимемось, що я більше свого люблю, а того ігнорую, чи ще щось.  
- То ж дитина! Він також хоче батька. Я дуже хотів, але моя мама вдруге так і не одружилася. Хоча, хто його знає, який би мені вітчим попався. Може, як ти – не любив би чужих. – буркнув Вова. 
- Чого «не любив»? Просто, мені важко уявити це все. Хочеться спочатку пожити лише удвох, а тут відразу дитина. 
- Даремно, ти так! Видно, що Наталка до тебе не байдужа. Постійно пригощає... – замріяно сказав Сашко. – Не хочеш, то відмовляйся! 
-  Ага, щоб ти все з'їв! – засміявся Толік. 
-  Дівчата до таких дрібниць серйозно ставляться. Моя колишня була проти, щоб я їв щось, що готує інша жінка. – трохи роздратовано сказав Сергій.  
- То треба годувати добре, щоб інші не підгодовували! – зауважив Сашко. 
- Та тебе фіг прогодуєш! – сказав Толік. 
- Ой, в самого черевце росте, хоч молодший за мене!  
Потім хлопці почали мірятись животами(добре, що не чимось іншим). Звісно, Сашко переміг. А Сергій навіть не підіймав футболки, щоб не заздрили його кубикам. 
Потім усі повернулися до роботи. Лише Сергій був якимось напруженим, але ніхто на це не зважав. 
Ввечері Толік планував піти на каву з друзями, бо вдома буде племінник. А бавитися з малим йому зовсім не хотілося. Він бігав, розкидав речі й тягав усіх за собою за руку. Це трирічне дитя було гіперактивним, а після роботи хотілося розслабитися. Тому Толік відразу пішов до друзів. 
Біля невеличкої мобільної кав'ярні вже стояв Рома. Цей хлопець не пропусках жодних зустрічей, хоча вдома на нього чекала дружина з двома малолітніми дітьми. Інколи вона телефонувала Толіку, коли Рома не відповідав на дзвінок. Її було дещо шкода. Чекає на чоловіка, не гуляє, готує, прибирає, займається дітьми, а йому все одно. Ще й кредитів понабирав по різним дурним причинам, хоч жінка вмовляла взагалі не відкривати кредитну лінію. 
Ні, ну, чому таким так щастить!? Його брат, Вітя, навпаки, після роботи біжить додому до дружини із сином, допомагає у хатніх справах, гуляє з дитиною, і, щоб відпочити, везе малого до батьків. А жінка ще й «не дає», бо хоче романтики і уваги. А те, що на море її возив, то не рахується, бо він також там відпочивав. 
Але ці дві дивні родини – не найгірше, що може бути. Нещодавно Толік допомагав друзям затягти холодильник на п'ятий поверх. Ось там була дивна парочка. 
Флешбек. 
«- Правда, у мене класна жінка? – запитав довгов'язий хлопець, нюхаючи біляву дівчину, і міцно обіймаючи її. 
- Так... – спантеличено відповів Толік. 
Рома також там був. Він з огидою дивився на їхнього знайомого, але нічого не говорив. Лише, коли вони попрощалися з господарями квартири, то на вулиці дозволив собі виговоритися: 
- Ти бачив цього наркомана? Та він мені пропонував «вдуть»! Що вона в ньому знайшла? Гарна, розумна, не бідна. У неї ж був багатий класний хлопець? Нащо їй він здався!? – не замовкав Рома. 
- Вона каже, що він – її доля... – із сумом сказав Толік. 
- Вона – дура! Доля!? – лише хитнув головою Рома.» 
Згадуючи це, Толік переконувався, що з одруженням не варто поспішати. Краще бути самим, а ніж любити і терпіти самозакоханих засранців.  
- Тебе Катя сьогодні відпустила? – запитав Толік Рому. 
- Ні, вона думає, що я на роботі. Ми ж недовго? До десятої буду вдома... – спокійно сказав Рома. 
- Може, підеш додому, раз обіцяв не гуляти?  
- Та не хочу... Там теща ходить, як королева! Ще й вчора сиділа з Катею удвох і щось перешіптувалися, а, як я прийшов, то замовчали. Прикинь? 
- Може, якісь жіночі секретики? 
- Які в дупу «секретики»!? Я був присутнім на пологах! Між нами не має секретів! Це вони мене обговорюють! Сруть! – психував Рома, а Толік лише округлив очі та випхнув підборіддя, показуючи крайній степінь здивування. 
- О, Ігорчик приїхав! – кивнув на сіре авто Толік.  
Їхній товариш стрибучим кроком рушив до друзів. Енергійний та надзвичайно худющий чоловік виглядав наймолодше з усієї трійці, хоча був найстаршим.  
У Ігорчика також не склалося в сімейному житті. Його жінка, щойно вийшла з декрету, зрадила йому та вела активне особисте життя. На розлучення і аліменти ніхто не подавав, бо це не вигідно обом. Вони домовилися скільки Ігор повинен давати на дітей щомісяця і спокійно жили окремо.  
Розмова у них ніколи не клеїлася через образи один на одного. Вона ображалася, що він не приділяв їй увагу та не допомагав у хатніх справах, а тому після того, як Ігор дізнався про її інтрижку, жінка зібрала свої та дитячі речі та поїхала до батьків. А він не міг пробачити їй зради, але вона й не просила пробачення, а зробила із себе жертву відносин. Ще й постила в соціальних мережах усілякі депресивні картинки і тексти, що її бідну зрадили і кинули. Це бісило найбільше! 
Ігор тепер гуляв з хлопцями коли хотів. І активно шукав собі подругу, але усі кобіти були короткочасними, бо забути дружину він не міг. З нею було добре, поки не зрадила. Було найкраще... 
- Привіт! – поздоровався Ігор за руку з кожним по черзі. – Куди ідемо? Чи будемо цей кіоск тероризувати й далі? 
- Та дивись, яка гарна дівчина каву продає! Може, Толік захоче її після роботи підвести? – запропонував Рома, який найактивніше з усіх шукав другу дівчину. 
- Ти чого? Я ж без машини сьогодні? – здивувався друг. 
- То я свою позичу! Тільки перед тим нас розвезеш по хатам. Заодно з Ромою вип'ємо по пивку? – підморгнув Ігор. 
- Іди запитай, коли дівчина закінчує роботу! – підштовхнув Рома до баристи. 
- Та вона ще злякається! Ми ж не знайомі! 
- Ой, ти – малий! Пішли разом! – потягнув Рома Толіка за собою. 
- Діана, - прочитав ім'я на бейджику Рома, - ви до котрої години працюєте?  
- До одинадцятої. – спокійно сказала брюнетка. 
- А ви далеко живете? – продовжував чоловік. 
- А навіщо вам це? – насторожилася дівчина. 
- Та мій друг міг підвезти. – штовхнув Толіка вперед. 
- Та не треба... 
- А ви є у фейсбуці? – не переставав розпитувати Рома. 
- Так. 
- А як підписані? 
- Царук Діана. – трохи розслабилася дівчина. А Рома штовхнув Толіка, щоб той у телефоні відкрив фейсбук. 
- То у тебе день народження був нещодавно? – глянув з-за спин хлопців Ігор. 
- Так. – засоромилася Діана. 
- То ти – рак? – запитав Рома. 
- Так, а ви? 
- Толік! – Рома штовхнув друга, що дивився в телефон. 
- Що? 
- Який знак? Дівчина питає... 
- Зебра... – подивився на дорогу за її спиною Толік. 
- То ти – зебра? – розсміялася Діана, що Толік аж зніяковів. 
- За знаком зодіаку! – виправив його Рома. 
- А! Рак. Рак – я! – посміхнувся Толік. 
- О! Скільки у вас спільного! – присвиснув Рома і відтягнув Ігоря трохи далі від мобільної кав'ярні, лишаючи Толіка з Діаною удвох.  
На щастя, не було жодних клієнтів. Але Толік не знав, як продовжити розмову. Тому пауза була підозріло довгою, а дівчині це чомусь здавалося смішним, тому посмішка не сходила з її обличчя. 
- Ти... Можна, на ти? – почала Діана. 
- Так, звичайно! – зрадів Толік. 
- Ти щось хотів запитати? 
- Може, я тебе підвезу, після того, як хлопців розвезу по хатах? – вирішив бути наполегливим. 
- Добре, але я напишу мамі номер і марку машини, в якій ти мене везтимеш. А ще повністю опишу тебе, тому не думай зробити щось погане! Зрозуміло? 
- Добре. Не буду... – погодився Толік, піднявши вгору руки, ніби він здається. 
- Чудово! Тоді до зустрічі? – коротко запитала Діана, коли до неї підійшли клієнти. 
- Добре. Бувай! – махнув рукою хлопець і пішов до друзів. 
Ігор з Ромою вже чекали під баром. Не можна сказати, що ці двоє будуть п'яні, як свині, але «випившими» - так. Принаймні таке говорив своїй жінці Рома, коли та дорікала, що той п'яний. Хоча ця межа була дуже тонкою і мала виключно суб'єктивний характер. 
Через дві години таких посиденьок до Роми почала телефонувати Катя. Чоловік завчасно поставив свій мобільний на «беззвучний» режим. Але жінка знала з ким він гуляє і почала телефонувати Толіку. 
- Рома? Твоя телефонує... – зауважив друг. 
- Окей. – сказав з виглядом директора величезної компанії Рома та вийшов на вулицю, щоб не бентежити усіх доволі напруженою розмовою. 
- Цікаво, вона знову його з дому вижене? – запитав Ігор відсьорбуючи пиво з бокала. Його це трохи забавляло. 
- Не знаю, але, схоже, до того йде. 
- Треба їй бути з ним жорсткіше. – зауважив Ігор, а Толік не очікував такого.  
Він думав, що фактично розлучений друг буде на боці чоловіка, бо саме Ігор підбурював його на «гульки». Чи, може, Ігор чекає, що Катя нарешті розлучиться з Ромою? І буде таким же самотнім і кинутим, як і він. Хоча, Ігор більше вважає себе «вільним». Але й досі сумує за дітьми, яких що вихідних провідує. Це те «спільне», що не дає розійтися назавжди. Як благословення і кара одночасно. 
- Що їдемо по домах? – запитав Ігор, щойно Рома сів за столик. 
- Так, треба йти. -  коротко відповів Рома і зробив ковток пива. 
- Дивись, не стань підкаблучником... – напівжартома сказав Ігор, підливаючи масла у вогонь. 
- Я роблю те, що хочу! Ніхто мені не каже, що робити! – злісно сказав Рома. У цих словах були нотки алкоголю. 
- Так-так... – махнув рукою Ігор, ще більше дратуючи Рому. 
- Та ще вона мене слухається! Я кажу, що хочу вареники, то Катя мені ліпить. Або ж хочу зранку спати, бо з роботи стомився, то вона дітей не пускає дає мені виспатися. 
- Це тоді, коли вся кімната перегаром смердить і треба провітрити? – посміхнувся Ігор. Його очі блищали від випитого пива, хоча розум ще не був затьмареним, але бажання когось дратувати з'явилося. 
- Та іди... – хотів щось сказати Рома, але втрутився Толік: 
- Може, підемо провітримось?  
- Точняк! – різко встав Ігор і пішов до офіціантки. 
- Знаєш, я люблю свою Катю, хоч і ми сваримося... – тихо прошепотів Рома, але Толік почув.  
А, як не любити, коли вона хороша дружина? Толік лише дивувався з поведінки друга. Здається, хтось навмисно зводить «хороших» з «поганими». Його брат зі шкури пнеться аби догодити дружині, яка його не цінить, а тут навпаки – Рома немов втікає від жінки, яка намагається якось до нього достукатися. Все починається легко, а потім стає складним. Такі відносини виснажують, поки хтось не заспокоїться або ж змириться.  
У такі моменти Толік тішився, що самотній. Самотність лякає, коли уявляєш себе старим, але до старості ще далеко. А поспіх ще ніколи ні до чого хорошого не доводив. Хоча, як бачив Толік, жоден з його друзів не одружувався «раптово». Вони довго зустрічалися, одружувалися, починали жити разом і тоді рутина починала їх з'їдати. 
Бажання підвозити Діану зникало, слухаючи розмову двох «випивших» друзів у машині. Дівчина гарна, але працює баристою. Може, вона не має освіти і старший брат хизуватиметься своєю розумною, але не хазяйновитою жінкою, а хотілося втерти йому носа в усьому. І де Діана живе? Може, вона якась бідова і тоді знову брат матиме перевагу. Але таких шкода і мама любитиме цю невістку більше, ніж «багату». 
Ось так думав Толік, поки не настав час підвозити Діану.  
Дівчина вже зачинила вікно мобільної кав'ярні і мило посміхнулася до Толіка. Хлопець галантно відчинив перед нею дверцята автомобіля і сів поруч за кермом. "Чоловіки відкривають дверцята жінці, якщо нова машина, або нова жінка"- згадав фразу Толік.