Глава 14

Мідея наблизилася до нього швидкими кроками, з роздратуванням простягнувши руку й розгорнувши долоню:

- Ось візьми, проковтни це! - сухо скомандувала вона йому.

- Схоже на заяче лайно, - скривився Данат, дивлячись на три коричневих маленьких кульки у неї в руці.

- Так і є, - хмикнув вольверін.

- Це не лайно, - рипнули зубами Мідея, - Це сік трави зі смолою. Допоможе від пухирів. Поклади до рота та запий водою!

- Дякую, благодійниця ти моя, - скривився чи то від болю, чи то від іронії, промовив Данат, все ж таки проковтнувши кульки. 

Але Мідея більше не бажала витрачати час даремно, вже поспішаючи в сторону струмка, до якого було трохи більше чверті милі.

Ліонель сидів навпочіпки, тримаючи руку опущеною в холодну воду.

- Дай подивлюся, - тихо вимовила вона у нього з-за спини.

- Це дурниця. У боях бувало й гірше. ... Мене мучить там, де ти вже не допоможеш, - Ліонель глянув на неї з виразним сумом. - Я відчуваю, що щось обірвалося назавжди. Як раніше вже не буде. Ні у нас з тобою, ні з Данатом. Я не хочу, щоб ти боролася з моєю долею, Мідеє. Якщо мені судилося померти в бою - так тому і бути.

- Ні. ... Ні, - подумавши, ще раз повторила Мідея. - Ти потрібен тут, Ліонелю. Я не готова тебе відпускати. Твоя правда, щось змінилося, - вона опустилася поруч із ним на коліна, взявши в свої долоні його обличчя. - Часи й люди змінюються. І зараз ти не можеш сказати на краще це чи на гірше. Ти славний воїн, і у тебе добре серце. Повір, навіть якщо ми вже не разом, я буду за тебе боротися. І ти назавжди залишишся моїм близьким другом. І разом ми впораємося з синьооким демоном, - губи Мідеі торкнула слабка посмішка.

- Так ти його називаєш? Ти йому не належиш?

- Я нікому не належу, - випросталася вона, простягаючи йому руку. - Нарешті я належу сама собі. Підемо, мій милий Ліонелю.

Вони поверталися не поспішаючи. Мідея дбайливо тримала двома руками його зламану руку. Іноді їхні погляди зустрічалися, і дівчина з полегшенням помічала, що на душі у Ліонеля стало спокійніше.

На місці стоянки вона дбайливо зафіксувала йому руку, підклавши для жорсткості два міцних уламка гілок.

- Хотілося б скористатися священним вогнем та враз зцілити твою руку, але до святині слід вдаватися в крайньому випадку, - Мідея знову боязко йому посміхнулася. - Доведеться дати твоїм кісткам зростися як зазвичай. Але обіцяю, що рука боліти не буде. Так що ти не забувай її берегти.

- А ти не забувай мені нагадувати про це, - перший раз за весь цей час посміхнувся і Ліонель, торкнувшись її волосся здоровою рукою.

- Бачу, у вас все добре, - якось дивно промовив Хезер, що відразу насторожило Мідею.

- А де Данат? - озирнулася вона на всі боки.

- Ми все чекали, коли ж ти помітиш цю жахливу втрату, - посміхнувшись, Станіс похитав головою. - Його світлість кудись в сказі помчав стрілою. І по всьому ти у цьому винна. Ось що я тобі скажу - я знаю кількох вождів інших первородних племен. Ми можемо заручитися у них підтримкою. Святиню повинні охороняти обрані та гідні, а не ці безглузді кишкомоти.

- Це не тобі вирішувати, Станісе, - відрізала Мідея. – Час вже вирушати. Упевнена, ми зустрінемо князя по дорозі.

Так і виявилося. Через кілька миль вони здаля побачили його самотню постать прямо посеред степу. Данат приєднався до загону не кажучи ні слова. І судячи з його настрою, ні у кого не виникало бажання лізти до нього з розпитуваннями.

Вони скакали до самої темряви, поки знову не розбили стоянку, сховавшись під деревами. Кожному з цього невеликого загону було над чим поміркувати - таємниця животворящого вогню, потреба його захисту від поплічників та служителів темряви, ультиматум вольверінів, колишня дружба та повна невідомість попереду. Втомлені лицарі навіть не намагалися балагурити або жартувати один над одним, як вони за звичкою це робили в минулі часи. Наспіх проковтнувши сухий пайок, всі дружно й так само небагатослівно завалилися спати.

 Але Мідеї не спалося. Щось невиражене тривожило її зсередини, але що точно вона зрозуміти ніяк не могла. Піднявши голову, дівчина помітила, що плащ Даната лежить на землі, а самого його немає. Всі інші мирно дрімали поблизу багаття, довірившись гострому слуху перевертня, який навіть уві сні ніс свою нічну вахту. Волею-неволею Мідеє довелося піднятися та відправитися на пошуки князя, відчуваючи, що їм знову прийдеться поговорити. Висока струнка фігура князя замаячила в місячному світлі на краю обриву. Обхопивши себе руками, він нерухомо стояв на одному місці, дивлячись кудись вниз.

- Твої муки стали сильніше? - підійшовши, Мідея стала поруч із ним.

- Я замислився. ... Якщо у моєї матері був такий сильний дар, якщо вона використовувала його заради добрих справ, тоді чому вища сила дозволила її вбити?

- Зло могутній та безжалісний ворог. Іноді вища сила йде на жертви, щоб зміцнитися та дати гідну відсіч.

- А якщо вона так досі й не зміцніла? Що якщо ми теж станемо всього лише вимушеними жертвами? - Данат різко повернувся в її бік, і на цей раз Мідея спокійно зустріла його погляд.

- Може бути. Я не знаю напевно. Тоді ти був маленьким хлопчиком, і не зміг захистити свою матір. Тепер ти майстерний воїн, Данате. У разі чого - ти зможеш дати відчутну відсіч.

Він кивнув. Її слова здавалося, зміцнили його дух.

- І яка ж одна з причин? Ти сказала, є ще дещо, що змусило тебе увібрати в себе дар моєї матері.

- Так само, як я відчула прихований в тобі дар – його міг би відчути й захотіти відданий поплічник мороку. Але на відміну від мене, слуги пітьми не потрудилися б зберегти тобі життя, - щиросердно відповіла дівчина.

- Так значить, ... ти пішла за нами тільки лише заради Ліонеля? - його голос знову став іронічним.

- Істинна правда. Ліонель гідний порятунку. Ти ж не тішив себе ілюзією, що я волочуся за тобою, світлий князю? Ти для мене не зробив нічого такого, що змусило б мене кинутися за тобою на край світу. А твоїх красивих очей якось замало, - з тією ж зухвалістю відповіла йому Мідея.