Глава 2

Відшукати кухню труднощів не становило. По запаху Мідея безпомилково опинилася у величезному по її розумінню залі, який звався княжою кухнею. Де на печах булькали котли, валив пар, гриміли посудом кухарчуки снуючи туди-сюди, а на стінах всюди висіло кухонне приладдя.

- Гей, йолопи пустоголові, не той котел, а цей! Я сказала в казарму тягти, бовдури недолугі! - прокричала поруч пишнотіла червонощока кухарка, звертаючись до слуг. - А це що у нас таке? - нетерпляче подивилася вона на Мідею.

- Я нова служниця. Мене сюди прислав управитель. Мідея, - і дівчина простягнула долоню. Щоб краще відчути людину, коли навколо снує стільки інших людей, для вірності їй потрібно було доторкнутися. Велика жінка втупилася на неї з величезним подивом, дуже нерішуче, ніби з побоюванням, потиснувши у відповідь простягнуту долоню дівчини.

- Ти явно не з цих країв, дівчино, - пробурмотіла кухарка. - Ще б пак Кресс тебе не взяв! Красотулю таку. Я Гвен - богиня цієї кухні. Тримайся мене і не пропадеш. Мілко! - прокричала вона кудись в пар.

А Мідея посміхнулася. Сила вогню підказала їй, що ця величезна грізного вигляду жінка сама доброта і це вселяло надію на те, що ця кухонна богиня буде на її боці.

З хмари пари неквапливо з'явилася дівчина з пов'язкою на лівому оці, як у старого пірата, якого Мідея бачила колись в дитинстві.

- Мілко, ось тобі помічниця. Відведи її до кімнати, переодягни, і все роз'ясни, а потім до роботи. Жвавіше! - прогриміла, віддаляючись Гвен.

- Підемо, - одноока дівчина, вправно схопивши Мідею, потягла її за собою.

У новому, знайденому Мідеєю притулку, виявився один лише комод та пара матраців, набитих соломою, кинутих прямо на підлогу.

- Наші з тобою хороми. Можеш залишати речі тут. Що це ти так вчепилася в свою торбинку? - з цікавістю розглядала її Мілка. - Якщо щось цінне, так можна попросити матусю, вона сховає.

- Матір? - здивовано перепитала Мідея, з такою ж цікавістю розглядаючи життєрадісну з товстою довгою косою дівчину, з єдиним чорним оком на круглому обличчі.

- Агась! Гвен це мати моя. Давай не барися, бо дістанеться нам від неї! Краще вночі побалакаємо. Ось тобі сукня. А ось цього не можна! - злякано вказала Мілка, помітивши кинджал в акуратному чохлі, який був прив'язаний трохи вище коліна Мідеї.

- Я з ним виросла, - знизала плечима Мідея, натягуючи нову сукню.

- Ти що й битися ним вмієш? - підозріло промовила Мілка.

- Швидше захищатися, а ще вірніше - я знаю, як швидко себе вбити - спокійно промовила Мідея.

- Це ще навіщо? - око Мілки округлилося ще більше. - По-моєму померти не складно, завжди можна встигнути. Але якщо люди князя помітять у тебе зброю - тобі буде непереливки. Тим більше з його-то норовом! Князь у нас знаєш який - точний демон у плоті! Швидше, я ще хочу встигнути дещо побачити! - метушлива невгамовна Мілка трохи не збила її з ніг. Мідея ледь встигла непомітно шепнути заклинання над своєю торбинкою, як її знову кудись потягли.

- Пішли, пішли. Проберемося та підгледимо. Тільки тихо. Не висовуйся! - немов ураган, Мілка затягла її в якийсь темний закуток і притиснула до стіни. Звідси краєм ока було видно те, що відбувається в маленькому внутрішньому дворику. Двоє лицарів виволокли під пахви якусь молоду красиву жінку, продовжуючи міцно її тримати, поки двоє інших надягали їй на ноги та на руки ланцюги, закувавши її в кайдани. Нещасна гірко плакала, намагаючись вчепитися в одного з лицарів:

- Ліонелю, я благаю, пожалійте! Не робіть цього! Це ж звірство! Він не може зі мною так вчинити! Я прошу вас, відведіть мене до нього, я буду просити у нього милості!

- Ні, Анно, ти чула його вирок. Він не змінить свого рішення, а я не можу не виконати його наказу, - насупившись, відповів воїн, не дивлячись на неї, марно намагаючись віддерти від себе засуджену жінку.

- Що це? - вражено прошепотіла Мідея, смикнувши Мілку. - За що її?

- Ч-ч-ч, - Мілка відтягла її вглиб. - Це дружина князя Даната. Вірніше, вже колишня дружина. Князь відрікся від неї, віддавши в рабство на кам’яний кар'єр, - з жахом пояснила Мілка. - Вже краще б він її стратив, ніж таке - відправити пестунку до рабів! Вона не витримає цього. Або раби розірвуть її на шматки або вона в перший же день надірветься. Звичайно, Анна була ще тією гидотою, ой і натерпілися ми від неї, але навіть я не побажала б їй подібної долі!

- Але за що?

- Наче за зраду. Річ у тім, що Анна нібито не так посміхнулася одному з лицарів князя. Уявляєш, просто не так посміхнулася?! Навіть подумати страшно, що б він зробив, якби заскочив її з ким-небудь в ліжку! Ось тому я й кажу, що норов у нашого князя ще гірше, ніж у того бика, який вибив мені око. Сволота така!

- Хто бик або князь?

- Ну, бика моя мати власними руками завалила та засмажила, - усміхнулася Мілка. - А щодо князя, так не мені його судити, він вже не переродиться. Але він і його дружки - просто чума на наші голови! Даремно ти сюди з'явилася, - переставши раптом посміхатися, Мілка зміряла її уважним оцінюючим поглядом свого єдиного ока. – Тому що всіх молодих та гарненьких вони намагаються перетворити на своїх повій. Краще тобі не потрапляти на очі Данату та його лицарям, якщо не хочеш піти по руках. Мене вони не чіпають, матері моєї побоюються. А що з тобою буде - я навіть боюся подумати! - Мілка шумно зітхнула. - Ну, пішли працювати, поки цей щур Кресс нас не вистежив.

Драїти величезні чорні казани було звичайно не найкращою та легкою роботою, але Мідея терпіла, розуміючи, що таким чином її всього лише випробовують. Чого-чого, а терпінню її в монастирі навчили! До вечора вона вже не відчувала пальців, а матрац, який зараз їй здався королівським ложем - був просто божественною нагородою.

- Гей, малахольна, ти що це спати зібралася?! Мідея, не спи, - потрясла її Мілка, - А поговорити? Я повинна знати хто ти, звідки.

- Боюся, я тебе розчарую, - сонно пробурмотіла Мідея, - Цікавих історій ти від мене не почуєш. Я була дитиною, коли батьки вивезли мене з Тюрінгії. Але наш корабель розбив шторм, морська безодня всіх поховала, а мене ... підібрала одна бідна жінка. Виходила мене, виростила. Ми жили на узліссі, далеко від села. Моя прийомна мати була вдовою лісника, тому ми перебивалися з води на ягоди, іноді знаходили в тенетах дрібну дичину і на тому були вдячні творцеві. Минулого місяця матінка померла і мені довелося йти шукати щастя світ за очі. Я йшла, брела, тряслася на возі, поки не зустріла чудову дівчину Мілку, ось і вся моя історія. Можна я посплю? - збрехавши не моргнувши й оком, Мідея солодко позіхнула, прикривши повіки.