Розділ 32. Хранителька імен

Ліана прокинулася від запаху меду.

Вона не відразу відкрила очі. Лежала, слухаючи тишу, у якій чулося лише тихе, рівне дихання поруч. Ковдра була м'якою, повітря теплим, десь далеко за вікном співала якась пташка, і в цьому не було нічого особливого. Просто ранок.

Вона повільно розплющила очі й побачила стелю. Чисту, білу, без тріщин. Не ту, що була в її кімнаті.

Лікарня, — подумала вона. — Лазарет Аркануму.

Слово прийшло саме, і Ліана завмерла. Вона пам'ятала. Це було хорошим знаком. Вона пам'ятала, де вона. Пам'ятала Арканум, Люціана, Селену, ніч повні. Пам'ятала, як стояла в центрі кола й називала імена.

Вона обережно повернула голову.

У кріслі біля ліжка, підібравши коліна й уткнувшись носом у зошит, спала Тея. Рудий вузол розтріпався, на щоці залишився відбиток сторінки. Олівець випав із пальців і лежав на підлозі.

Ліана дивилася на неї довго. Потім тихо, майже беззвучно, сказала:

— Тея.

Дівчина здригнулася й різко підняла голову.

— Ліано?

— Це я.

— Ти... — Тея випросталася, як струна. — Ти мене знаєш?

— Знаю. — Ліана ледь усміхнулася. — Тея Брен. Рудоволоса. Балакуча. Любить калачі. Принесла мені тацю в першу ніч і розповіла, що я внучка ректора.

Тея заплакала. Не тихо, не по-дорослому, а відкрито, з усім, що в ній накопичилося за два дні безсонних ночей. Вона кинулася до ліжка й обхопила Ліану так міцно, що та ледь не задихнулася.

— Дві доби, — шморгала вона. — Ти спала дві доби. Усі казали, що, можливо, ти не прокинешся. Каель взагалі не відходив, його довелося виганяти силою. А потім я читала тобі вголос, бо Люціан сказав, що це може допомогти...

— Що читала?

— Усе. — Тея витерла щоки долонею. — Зошит. Від початку до кінця. Двічі.

Ліана подивилася на зошит у її руках. Потім повільно потяглася до нього.

Не все було на місці.

Вона зрозуміла це вже через п'ять хвилин. Читаючи Теїні записи, вона бачила їх не як спогади, а як описи чужого життя, добре виписані, живі, але трохи віддалені, наче крізь запотіле скло. Мара Вейр. Травниця. Елмір. Вона знала, хто це. Знала, що це її мати. Але колір її очей, форма рук, запах хліба по неділях, усе це було вже не її, а Тея, що записала з її слів.

Вона не втратила Мару. Вона втратила відчуття Мари.

— Це як? — спитала вона тихо.

Тея мовчала.

— Не вигадуй, — сказала Ліана. — Скажи, як є.

— Люціан казав, що це може бути так. — Тея стиснула пальці. — Серце взяло не факти, а... вплив. Відтінки. Те, що робить спогад твоїм, а не просто знанням. Він сказав, що це поступово повернеться. Не все. Але частину.

— Частину.

— Так.

Ліана заплющила очі.

Усередині було тихо. Не порожньо, а тихо, наче після грози, коли вже нічого не гуркоче, але повітря ще не зовсім чисте.

— Гаразд, — прошепотіла вона. — Я можу з цим жити.

Каель увійшов, коли Тея пішла по чай.

Він не постукав. Просто відчинив двері й завмер на порозі. Виглядав так, ніби не спав усі ці дні: щетина на підборідді, глибокі тіні під очима, плащ, зім'ятий так, наче він у ньому і спав. Але очі в нього були живими й ясними, і вони дивилися на Ліану так, що в неї стислося серце.

— Ти прокинулася, — сказав він.

— Так.

— Ти мене пам'ятаєш?

Ліана подивилася на нього уважно, не поспішаючи. На прямий, трохи кривий ніс, на чорне волосся, що падало на чоло, на перстень із темним каменем на пальці.

— Каель Морвейн, — сказала вона. — Говорив загадками, коли ми познайомилися біля брами. Сказав, що я спізнилася, і не пояснив чому. Вчив мене не шукати, а чекати. Тримав мене в руках, коли я падала.

Він видихнув. Довго, повільно, ніби цілий тиждень не дихав.

— Дякую, — сказав він просто.

— За що?

— За те, що ти пам'ятаєш.

Вона відчула, як усередині тепліє. Він підійшов і сів на край ліжка. Не торкнувся її, але був так близько, що вона чула його дихання.

— Усе добре, — сказав він. — Тобто... не все. Але добре. Арканум стоїть. Люціан і Селена тримають Серце. Тейн подав у відставку. Лорд Адріан дав свідчення перед Радою. Усі імена повернулися.

— Усі?

— Тисячі. — Каель усміхнувся, і ця усмішка була найтеплішою з усіх, які Ліана бачила. — Тея розповість краще. Вона всюди ходила зі своїм зошитом і записувала.

Тея розповіла.

Вона принесла чай і булочки й сіла на ліжко, і говорила майже годину, захлинаючись, перескакуючи з однієї історії на іншу. Про те, як у ту ніч, коли імена розлетілися по Аркануму, люди прокинулися серед ночі: хтось у сльозах, хтось із криком, хтось нічого не розуміючи. Як студенти бігали коридорами, кричачи чужі імена. Як лорд Адріан Морвейн, стоячи посеред двору, раптом упав на коліна й заридав, а потім довго не міг пояснити нікому, що сталося.

Як лорд Оріан Сорн, приїхавши вранці з екіпажем, відразу побіг шукати доньку й заявив прямо в залі, на очах у всіх: «Ліро». Просто «Ліро». І вона, мабуть, вперше за все життя не знайшла, що сказати.

Як магістр Веріс ходила з ключем у руці по всіх коридорах, шукаючи кімнату, яка колись була її, і ридала, коли знайшла.

— А Тейн? — спитала Ліана.

— Тейн сам прийшов до Ради. — Тея знизала плечима. — Сказав, що більше не може. Що розслідування, які він вів, були помилкою. Його відпустили з посади. Кажуть, поїхав до сестри.

— До Мейри?

— Так. Виявилося, вона жива. Просто далеко. Просто... стерта.

Ліана сіла рівніше.

— Стільки людей живі?

— Не всі. — Тея похитала головою. — Багатьох ми не повернемо. Вони померли давно. Але їхні імена тепер є. Їх записують у новій Книзі. Люціан сказав, що це займе роки.

— Роки.

— Так. Але це вже не нескінченність.

Люціан і Селена прийшли ввечері.

Вони виглядали іншими. Не молодшими, їхні обличчя несли всю втому століть, але легшими. Селена спиралася на палицю з різьбленою ручкою, і Ліана вперше побачила, що вона всміхається звичайною людською усмішкою. Люціан тримав під пахвою невелику шкатулку.