Розділ 31. Імена

Ім'я прозвучало, і зала відгукнулася.

Кристал у далекій стіні здригнувся так сильно, що по його поверхні розбіглася третя тріщина: довга, звивиста, золота, як блискавка. З його глибини, з-під мутної завіси, піднялося щось схоже на подих. Тонкий, ніжний, ледь чутний. Ліана відчула, як по її руках пробігла хвиля тепла, а десь на краю слуху зазвучав дівочий голос, тихий і вдячний.

Дякую.

Іветта.

Селена, що стояла на півночі кола, різко вдихнула й схопилася за груди. Чорна пляма на її долоні, стара, потріскана, спалахнула білим, як розпечене залізо. Вона не закричала. Лише стиснула зуби й підняла руку вгору, і з її пальців, як із джерела, вирвався тонкий струмінь вогню й води, сплетений разом. Він ліг на лінію кола й зафарбував її золотом.

— Тримай! — крикнув Люціан.

— Тримаю, — прохрипіла вона.

Охоронці вагалися. Вони дивилися на залу, на світло, на постать у кристалі, що повільно піднімала голову, і в їхніх очах з'явилося те, чого Тейн не планував: невпевненість.

— Не зупиняйтеся! — наказав радник. — Вперед!

Двоє охоронців із Розбивачем ступили до кола.

Каель не став чекати.

Він розвів руки, і тіні, що клубочилися біля його ніг, злетіли вгору чорною хвилею. Вони накрили охоронців, повалили двох на підлогу, обмотали ноги третьому, як мотузки. Крики змішалися з гуркотом, із шипінням, з тріском каменю. Каель стояв посередині, блідий, із закушеною губою, і тіні в його руках тремтіли, наче жива вода.

— Довго я не втримаю, — крикнув він.

— Ти не мусиш, — відповіла Ліра.

Вона вийшла вперед, із диском у піднятій руці. Лінії на гербі Сорнів спалахнули синім, і між нею й охоронцями виросла прозора стіна, схожа на лід. Двоє охоронців із мечами вдарили по ній. Меч відскочив, не залишивши навіть подряпини.

— Ліано! — гукнула вона, не обертаючись. — Далі!

Ліана стояла в центрі кола, і крізь неї струменіла така сила, що вона ледве розрізняла власні руки. Кулон на грудях палав так, що крізь тканину просвічувало золото. Вона відчувала всіх: Каеля з його тінями, Ліру з її синім щитом, Люціана на півдні, Селену на півночі, постать у кристалі, що вже майже прокинулася. Усе тримало одне одного, як нитки в одному полотні.

Одне ім'я.

Вона вдихнула.

І тоді вона побачила Тейна.

Він не чекав. Він вихопив у охоронця палицю з червоним кристалом, і його тонкі пальці сіпнулися, стиснувши її, як списа. Обличчя його було спокійним. Лише очі горіли дивним холодним вогнем, у якому не було ні злості, ні жорстокості. Тільки відчай, замаскований під рішучість.

— Ви не розумієте, що робите! — вигукнув він, і вперше за весь час його голос зірвався. — Серце тримає королівство! Ви його розірвете!

— Ми не розриваємо, — відповів Люціан. — Ми розподіляємо.

— Це брехня!

Він замахнувся.

Усе відбулося за секунду.

Ліана бачила, як палиця злітає вгору, червона, із тріскотінням, що розрізало повітря. Бачила, як Люціан, не вагаючись, кинувся вперед і став між нею й колом. Бачила, як Селена підняла праву руку й вогонь у її долоні спалахнув яскравіше. Бачила, як Каель закричав щось невиразне, і тіні кинулися до Тейна.

Але не встигли.

Палиця вдарила в лінію кола.

Світло зітхнуло. Усі білі лінії, що тягнулися по плитці, здригнулися й загасли, наче хтось різко здув свічку. Кристал у стіні застогнав, глухо, довго, як величезна скеля, що тріскається під вагою. Тріщини на ньому розповзлися швидше, глибше, і з однієї з них вирвалося темне, густе сяйво.

— Серце розпадається! — крикнула Ліра.

Люціан упав на коліна, закашлявся. Селена пошатнулася, схопилася за стіну. Їхні лінії, ті тонкі золоті нитки, що з'єднували їх із Серцем, розходилися й танули.

Ліана стояла в самому центрі, і навколо неї гасло все. Вона відчувала, як з неї витікає сила, як зникає тепло, як кулон повільно холоне.

Ні.

Вона не хотіла цього. Не після всього, що було. Не після Мірелли, Тейвена, Іветти. Не після тіней на даху, колискової, зошита з Теїним почерком.

Леанора.

Вона вимовила це майже пошепки, не тому що не було голосу, а тому що це ім'я не потребувало голосу.

— Леанора Вейр, — сказала вона. — Хранителька. Моя предкиня. Вона жила у тій кімнаті, де я спала. Вона вирізала своє ім'я під столом, у темряві, бо вірила, що хтось його прочитає. І я прочитала.

Світло повернулося.

Не поступово, а раптом. Так, ніби хтось відчинив двері в нескінченну кімнату, повну сяйва. Кристал у стіні здригнувся востаннє й розколовся.

Уламки не впали. Вони повисли в повітрі, світлі, прозорі, кожен завбільшки з долоню. І з кожного, як з відчинених віконець, піднялися імена.

Їх були тисячі. Сотні тисяч. Вони виходили з розколотого кристала, як рій світлячків, золотих, срібних, блакитних, кожен із власним світлом, кожен із власним голосом. Лірен. Анса. Тодор. Мелісса. Горан. Ольда. Марен. Вельда. Імена, що не звучали століттями. Імена, які стирали з пам'яті цілих родів. Імена дітей, що не встигли дорости, і старих, що не встигли попрощатися. Вони піднімалися вгору, до отвору в стелі, проходили крізь стовп місячного світла й розсипалися, як іскри, по всьому Аркануму.

Ліана відчула, як вони проходять крізь неї.

Не болем. Відлунням. Кожне ім'я торкалося її пам'яті на мить, залишаючи по собі тепле, ледь відчутне тремтіння. Вона бачила обличчя, яких ніколи не знала. Чула голоси. Відчувала запахи, смаки, дотики: чужі, далекі, але такі живі, що серце стискалося.

Вона не могла дихати. Не могла стояти. Ноги підкосилися, і вона почала падати.

Чиїсь руки підхопили її.

— Тримайся, — сказав Каель.

Він кинув усе: тіні, охорону, Тейна. Просто підбіг до неї через усе коло й вхопив її обома руками, притиснувши до себе. Його серце билося так само швидко, як її. Перстень Тейвена на його пальці світився.

— Я тут, — шепотів він. — Я нікуди не піду.

— Імена, — прошепотіла вона.

— Знаю. Бачу.