Розділ 30. Зала Забуття

Місяць зійшов повним і білим, як відполірована кістка.

Ліана стояла біля вікна Північної вежі й дивилася, як він повільно піднімається над долиною. У нього не було ні жодної плями, ні тіні, ні ущербу, лише рівне холодне сяйво, у якому все навколо здавалося вирізаним із паперу. Було пів на дванадцяту. Пів години до часу, коли місяць стане над головною залою, і в склепіння Серця пройде промінь.

Вона вдягла все темне: чорні штани, вовняну сорочку, плащ із глибоким каптуром. Рукавичок не взяла. Зошит Теї лежав під ліжком, акуратно загорнутий у хустку: вона вирішила, що візьме його з собою після, а не під час. Клаптик шовку із «Повернись» вона сховала в кишеню на грудях, поруч із кулоном.

Кулон не гудів. Він мовчав, теплий, спокійний, як серце, що вирішило не поспішати.

— Пора, — прошепотіла вона сама до себе.

І вийшла.

Вони зібралися в кабінеті рун.

Полиця з книгами була відсунута, і за нею зяяв вузький чорний прохід. Люціан стояв біля нього у звичній чорній мантії, але вона виглядала на ньому інакше, ніби він уперше за триста років одягнув її не як маску. Селена була поруч, у темному плащі з каптуром, і виглядала молодшою, ніж у купальнях: щоки в неї порожевіли, очі блищали тихим червоним вогнем.

Каель стояв ближче до дверей, зі стиснутою щелепою й тінями, що неспокійно ворушилися біля його ніг. Ліра поруч, прямо, зі схрещеними руками, у плащі з гербом Дому Сорн, прикріпленим на комірі. Вона відмовилася від печатки батька й вирішила взяти свою.

Тея була тут теж, у кутку, з рішучим виразом обличчя й мотком мотузки на плечі. Вона не мала йти вниз. Її завданням було чекати біля потайного ходу й подати сигнал, якщо щось піде не так.

— Усі готові? — спитав Люціан.

Ніхто не відповів. Усі й так знали відповідь.

— Тоді слухайте. — Він говорив тихо й чітко, як лектор, що повторює складний розділ. — Хід веде до Серця за три хвилини. Нас чекатимуть чотири точки: північ, південь, схід і захід. Мене й Селену ви знаєте. Ми займемо північ і південь, місця якорів. Ліана стане в центрі кола. Каель, ви охороняєте східний вхід. Ліра, західний. Якщо хтось вдереться, ви зробите те, що вважатимете за потрібне.

— А якщо вдереться Тейн? — спитав Каель.

— Тоді імпровізуємо. — Люціан легко всміхнувся. — Ми це вже робили.

Він повернувся до проходу й зробив перший крок у темряву.

Хід був вузьким, крутим і сухим. Сходи уривчасто спускалися вниз, повз мідні скоби, у які колись, мабуть, вставляли ліхтарі. Ліана йшла посередині між Люціаном і Каелем, відчуваючи, як із кожним кроком холоднішає повітря й густішає тиша.

Через три хвилини сходи закінчилися.

Вони вийшли в Залу Забуття.

Ліана вже була тут, у видінні, і з Каелем та Лірою в ніч, коли Астера вперше заговорила з нею. Але зараз це було інакше. Зала виглядала не порожньою, а готовою. Чорна плитка на підлозі складалася в коло, що ледь світилося білим. Стіни, вкриті різьбленими знаками, мерехтіли, наче зорі в далекій темряві. А в центрі найдальшої стіни стояв кристал, великий, холодний, мутний, із тьмяним вогником посередині.

Угорі, в склепінні, там, де мала бути суцільна темрява, зяяв круглий отвір, вузький, як труба. Крізь нього, з нескінченної висоти, падав тонкий стовп блідого світла.

— Це промінь повні, — сказав Люціан. — Коли місяць стане точно над головною залою, він торкнеться кола. Ми будемо готові.

Селена пройшла в куток зали, до північної точки кола, і спокійно стала там, склавши руки. Люціан вирушив до південної. Вони не дивилися одне на одного. Лише на мить, коли їхні погляди зустрілися через усе коло, Ліана побачила в них щось тихе й тверде, як ледь чутне слово «разом».

— Ліано, — сказав Люціан. — Іди в центр.

Вона зробила кілька кроків. Стала посередині кола, точно на білій лінії, що збігалася з плиткою під ногами. Стовп світла падав так, що її тінь лягла просто під ноги, коротка й тонка.

Кулон на її грудях раптом став гарячим.

— Тепер, — сказала Селена тихо, — коли промінь торкнеться кола, ти починаєш.

Світло наближалося повільно.

Ліана дивилася, як тонка смуга блідого сяйва поволі ковзає по плитці, сантиметр за сантиметром, наближаючись до її ніг. Каель стояв біля східного входу, і його тіні тягнулися до стін, стискалися, розправлялися, ніби готувалися до чогось. Ліра біля західного входу не рухалася. Її губи ледь ворушилися. Мабуть, вона повторювала те саме, що й Ліана: чотири імені.

Світло торкнулося її черевиків.

Усе навколо ожило.

Плитка під ногами спалахнула білим, і лінії кола засяяли, як розжарений метал. Стіни зашепотіли, тисячі різьблених знаків заворушилися, переливаючись золотом. Кристал у далекій стіні здригнувся, і тьмяний вогник у його глибині яскраво засвітився.

— Починай, — сказав Люціан.

Ліана вдихнула. Її серце билося рівно, спокійно, без страху, так, як билося у ту мить, коли вона вперше торкнулася кулона й зрозуміла, що він більше не холодний.

Вона підняла голову й дивилася на кристал. У мутній глибині, повільно, ніби крізь воду, проступала постать. Астера. Худа, з розпущеним темним волоссям, із закритими очима.

— Мірелла Вейл, — сказала Ліана.

Слово покотилося по залі, відлунюючи від стін, від склепіння, від чорної плитки. Воно не було гучним, але мало вагу, глибину, вагу цілих століть. Кристал здригнувся, і по його поверхні пробігла тонка тріщина, світла, золота, як волосина.

На обличчі постаті в кристалі щось змінилося. Вона вдихнула, повільно, глибоко, вперше за триста років.

— Тейвен Морвейн, — сказала Ліана.

Каель, що стояв біля східного входу, різко видихнув. Його тіні зірвалися, потяглися до підлоги й сплелися в густу чорну хмару, яка пульсувала в такт слову. Перстень на його пальці ледь помітно засвітився темним сяйвом. Ніби відповідаючи.

Друга тріщина розповзлася по кристалу, довша й глибша за першу.

Ліана відчула, як крізь неї проходить щось. Не біль, не страх. Відлуння. Тихе, далеке, як шепіт у темній кімнаті: десятки голосів, що промовляли щось, чого вона не могла розібрати. Імена. Багато імен. Вони ще не вийшли, але вже стукали.