Розділ 29. Остання ніч

Розділ 29. Остання ніч

Ліана прокинулася раніше за дзвін і довго лежала, дивлячись на тріщини в стелі.

Вони більше не здавалися їй хаотичними. За ці тижні вона вивчила кожну лінію, кожне розгалуження, кожну дрібну западину, і тепер, у блідому передсвітанковому світлі, ці тріщини складалися в карту, яку вона знала напам'ять: ось дорога до Сховища, ось сходи до склепу, ось купальні, ось темна пляма там, де мала бути зала.

Сьогодні була остання ніч перед повнею.

Вона не відчувала страху. Дивно, але страху не було. Було щось тихіше й глибше: ніби вона довго несла важку ношу й раптом зрозуміла, що дійшла до воріт.

Тея прийшла опівдні.

Вона не стукала. Просто відчинила двері, зайшла, сіла на край ліжка й поклала на коліна зошит у шкіряній палітурці. Тепер він був заповнений майже до кінця: дрібні акуратні рядки, підкреслення, поправки, стрілки між записами.

— Я хочу тобі це віддати, — сказала вона.

— Тею, я ще не...

— Знаю. Ти не збираєшся нічого забувати. — Вона ледь усміхнулася. — Але я знаю, що ти не знаєш, що саме станеться. Тому. Прочитай, поки є час.

Ліана взяла зошит. Відкрила на першій сторінці: Мара Вейр. Травниця. Елмір. Далі йшли записи, які вона розповідала Теї кожного вечора. Про кору, про лаванду, про монети на столі. Про те, як Мара пекла хліб по неділях і щоразу казала, що він вийшов гірше, ніж минулого разу. Про хустку в синю клітинку. Про холодні руки й теплий голос, який Ліана ніколи вже не почує.

Вона гортала повільно, і кожен рядок відкривався, як невеличке вікно.

Наприкінці, на останній сторінці, почерк змінювався. Він був крупніший, нерівний, ніби Тея писала швидко, не зупиняючись:

Для Ліани, на випадок, якщо вона забуде.

Ти — Ліана Вейр. Тобі сімнадцять. Ти виросла в Елмірі, біля лісу. Ти ненавидиш, коли тобі брешуть. Ти кусаєш губу, коли думаєш. Ти ніколи не просиш допомоги, навіть коли вона тобі потрібна. Ти не вважаєш себе особливою, і тому всі навколо бачать, що ти особлива.

Ти найкраща подруга, яку я мала.

Якщо ти це читаєш і не пам'ятаєш мене, то знай: ми сиділи на твоєму ліжку, пили теплий відвар і їли калачі. Ти сміялася. І це було правдою.

Тея.

Ліана читала це двічі. Потім ще раз. Горло стислося так, що вона не могла вимовити слова.

— Тею.

— Не кажи нічого. — Тея швидко відвернулася й змахнула щось із щоки. — Просто візьми.

— Я візьму.

— Добре.

— Я повернуся.

— Знаю. — Тея засміялася, трохи тремтячим, зболеним сміхом. — Бо інакше я тебе вб'ю.

Вони обійнялися, міцно, мовчки, довго. Від Теї пахло медом і гарячим тістом, і Ліана вперше за цей тиждень відчула, що її серце стукає рівно.

Ліру вона знайшла в бібліотеці, за північною полицею, там, де вони вперше розмовляли.

Ліра сиділа на нижньому щаблі драбини з аркушем у руках. Вона підняла очі, коли Ліана підійшла, і мовчки простягла їй папір.

— Від батька.

Почерк був рівний, красивий, але щось у ньому було не так: надто обережний, надто повільний. Ліана прочитала:

Шановна пані Сорн.

Дякую за ваш лист. Мені приємно було дізнатися, що ви добре влаштувалися в Аркануму. Бажаю успіхів у навчанні й сподіваюся, що ми колись зустрінемося.

З повагою, Оріан Сорн.

Ліана підвела очі.

— Він...

— Так. — Ліра дивилася на аркуш, не кліпаючи. — Він почав забувати раніше, ніж казав. Тиждень тому ще писав «Ліро». Сьогодні вже «пані Сорн».

— Мені шкода.

— Не треба. — Ліра склала аркуш учетверо й сховала в кишеню. Рухи її були точні, рівні, майже машинальні. — Я хотіла, щоб ти це бачила. Щоб ти розуміла, чому я йду. Не тому, що мені добре чи легко. А тому, що в мене немає іншого вибору.

— Є.

— Ні. — Ліра подивилася на неї. — Є тільки той, який я роблю.

Вона підвелася, поправила плащ.

— Я не прошу тебе пам'ятати за мене. — Голос у неї був твердий, але очі блищали. — Просто виграй.

— Спробую.

— Ні. Не спробуєш. Виграєш. — Ліра ледь усміхнулася. — Мені не подобається, коли в тебе такий вираз, ніби ти йдеш на страту.

Ліана засміялася, вперше за довгий час, тихо й щиро.

— Добре.

Каель чекав на даху Вежі Морвейнів.

Вона піднялася до нього на заході, коли небо ставало рожевим, а повітря пахло димом і снігом. Він сидів на тому самому краю, спустивши ноги над прірвою, і дивився на долину. Тіні навколо нього лежали спокійно, нерухомо, як чорні пелюстки на воді.

Ліана присіла поруч.

— Тихо, — сказала вона.

— Так.

— Ти не боїшся?

— Боюся. — Він повернув голову. — Але вже не так. Боятися й бути поруч це інше, ніж боятися й тікати.

Вони замовкли. Далеко внизу двоє охоронців обходили двір, і їхні плащі здавалися сірими плямами на білому.

— Знаєш, що мені дивно? — сказав Каель. — Що я лише два місяці тому вважав, що Арканум це дім. А тепер дивлюся на нього й бачу будівлю, яку можна розібрати по цеглинці. І це не лякає.

— Це змінюється.

— Так.

Він замовк, а потім, не дивлячись на неї, тихо додав:

— Якщо ти забудеш, я нагадаю.

Вона вдихнула.

— Що?

— Якщо повернешся без пам'яті. Про Мару. Про Елмір. Про нас. Я нагадаю. — Він ледь усміхнувся, і в цій усмішці було так багато чесності, що в неї стиснулося серце. — Не всього. Усього я не знаю. Але те, що зі мною було, пам'ятатиму.

Ліана мовчки взяла його за руку. Він не здивувався й не відсторонився. Просто стиснув її пальці у відповідь, обережно, ніби боячись зробити боляче.

Вони сиділи так довго, поки сонце не торкнулося обрію.

Люціан і Селена чекали в кабінеті рун.

Полиця вже була відсунута, і за нею, у вузькому проході, горів тьмяний вогник. Селена стояла біля стіни, у новому плащі, взятому, мабуть, з якоїсь старої скрині, і виглядала в ньому майже молодою. Люціан сидів за столом, склавши руки перед собою.

— Сідайте, Ліано, — сказав він. — Нам треба поговорити про ціну.