Розділ 28. Три хибні двері

Тея вислухала все мовчки.

Вони сиділи в старій аудиторії, при єдиній свічці, на підлозі, у колі: Ліана, Каель, Ліра й Тея, яка прийшла сама, без запрошення, і заявила, що більше не питатиме, а просто залишиться. Ліана довго дивилася на неї, а потім розповіла все. Про імена. Про кулон. Про Люціана, Селену й Серце. Про те, що вона бачить крізь дотик і чому останні тижні виглядала так, ніби не спала місяць.

Тея не перебивала. Тільки раз, коли Ліана дійшла до слів про забуття голосу Мари, її пальці стиснули олівець так сильно, що він хруснув навпіл.

— Ось чому, — сказала вона нарешті. — Усі ці записи.

— Так.

— Я рада, що ти мені сказала. — Вона витягла з кишені новий олівець. — Я записувала, бо вірила, що це допоможе. Але не знала, від чого саме ти себе рятуєш.

— Ти не мусиш...

— Я хочу. — Тея підняла голову, і в її кругле веснянкувате обличчя на мить повернулася та впертість, яку Ліана бачила лише в дуже сильних людей. — Тому що ти єдина тут, хто питала мене, чи я хочу сісти за один стіл. Хто не питала, який у мене рід.

Ліана не знала, що сказати. Просто мовчки взяла її за руку.

Люціан прийшов опівночі, без попередження, безшумно, як зазвичай. На ньому була звична чорна мантія викладача, але рухи були іншими: швидшими, легшими, ніби з нього зняли частину тягаря.

— Я говорив із Селеною, — сказав він, сідаючи на край лави. — Ми узгодили технічні деталі. Якір розподіляється, поки триває ритуал. Для цього знадобиться підготовка, яку ми завершимо в останню ніч. Тепер питання в інших речах.

— У шпигуні, — сказала Ліра.

— У ньому.

Він довго мовчав, склавши пальці. Свічка кидала на його обличчя різкі тіні, роблячи його схожим на старий портрет.

— Радник Тейн знає про повню, — сказав він нарешті. — Знає, що ми будемо діяти. Хтось повідомив йому це. І, можливо, більше. Тому ми маємо дізнатися хто, перш ніж зробимо наступний крок.

— Як? — спитав Каель.

— Старий прийом. — Люціан ледь усміхнувся. — Кожному з підозрюваних ми скажемо різну версію плану. Якщо охорона з'явиться в одному з місць, ми знатимемо джерело.

— Але ми не можемо дати їм справжні шляхи, — зауважила Ліра. — Інакше Тейн перекриє їх.

— Саме так. Ми придумаємо три шляхи, яких нема. Три хибні двері. — Він загнув пальці. — Перші: через підвали Західної вежі. Другі: через Східний архів. Треті: через Вежу Морвейнів, до Едгарових воріт. Усі три виглядатимуть переконливо, бо в кожній вежі є щось, що може мати вхід.

— Хто отримає які? — спитала Ліана.

— Ви самі вирішите. Лише пам'ятайте: кожен має знати рівно одну версію.

Вони домовлялися довго. Каель мав сказати «через Східний архів» худому історикові в пенсне, який уникав відповідей на запитання про Велике Забуття. Ліра вирішила натякнути бібліотекареві, що ритуал відбудеться «через підвали Західної вежі». Лишалася остання.

— Магістр Веріс, — сказала Ліана тихо.

Усі подивилися на неї.

— Вона допомагала нам. Вона була єдиною, хто...

— Вона була в Раді, — м'яко перебив Люціан. — Усі, хто має доступ до Серця й сидить поряд із Тейном, мають бути в списку.

— Ви її підозрюєте?

— Я нікого не підозрюю. Я перевіряю.

Ліана хотіла заперечити. Але подумала про те, що сказав лорд Адріан: хтось, хто має доступ до Серця. Про те, що Веріс мала ключі від Архіву. Що вона легко вводила їх у Північний корпус. Що вона так вчасно запропонувала відстрочку.

— Гаразд, — сказала вона. — Вежа Морвейнів.

Каель ледь помітно здригнувся, але нічого не сказав.

Наступного дня Ліана шукала приводу зустрітися з Веріс.

Це виявилося легко: магістр сама покликала її після обіду. У кабінеті було так само світло й чисто, як завжди. Ключ лежав на столі, посередині, ніби його ніхто ніколи не торкався.

— Радник Тейн вимагає від мене звіту, — сказала Веріс, не підводячи голови від паперів. — Про вашу перевірку. Про те, як просувається наглядова програма майстра Арвена. Я не знаю, що йому казати.

— Скажіть, що все гаразд.

— Усе гаразд?

— Ми... готуємося, — сказала Ліана обережно. — До ночі повні.

Веріс повільно підвела голову.

— Що ви маєте на увазі?

Ліана зробила вигляд, що вагається.

— Магістре, я не знаю, чи можна вам це казати. Але мені потрібно, щоб хтось знав. На випадок, якщо нас спіймають. — Вона нахилилася ближче й понизила голос. — Ми підемо через Вежу Морвейнів. До Едгарових воріт. Каель знає дорогу. Це на сьомому поверсі, там ніхто не буває.

Веріс дивилася на неї довго. Обличчя її не змінилося: те саме вузьке, непроникне обличчя, що й завжди.

— Дякую, що довірили, — сказала вона тихо.

— Ви допоможете?

— Я подумаю.

Ліана вийшла з кабінету й зупинилася за дверима, притулившись до холодної стіни. Серце калатало, у роті було гірко.

Це перевірка, — подумала вона. — Просто перевірка. Якщо вона нічого не скаже, ми будемо знати.

Але чому тоді їй хотілося, щоб Веріс нічого не сказала?

Увечері того самого дня вона знову стояла біля вікна у Північній вежі, дивлячись на двір.

Охоронці міняли пости. Сірі плащі, короткі мечі, мовчазні обличчя. Усе як завжди. Каель стояв поруч, і вона відчувала його присутність, напружену, мовчазну.

— Нічого, — сказав він. — Ось уже година.

— Може, ще рано.

— Може.

Але коли сонце сіло й у долині спалахнули перші вогні, у дворі щось змінилося.

Чотири охоронці у сірому вийшли з Північного корпусу й пішли через двір. Не поспішно, рівним строєм. Вони пройшли повз головну браму, повз їдальню й повернули просто до чорної, високої вежі, яка здіймалася над ними, як поламаний зуб.

До Вежі Морвейнів.

Каель повільно видихнув.

— Вона сказала.

Ліана не відповіла. Вона дивилася, як охоронці зникають у дверях вежі, і відчувала, як усередині щось гасне, повільно й безповоротно, наче кристал, що втрачає світло.

— Я піду до неї, — сказала вона тихо.