Розділ 27. Двоє, що лишилися

Розділ 27. Двоє, що лишилися

Люціан не розмовляв ні на сходах, ні в склепі, ні в довгому коридорі, що вів до купалень.

Ліана йшла перед ним із ліхтарем, і за кожним кроком чула його рівне, стримане дихання. Він мав вигляд людини, що йде на страту й не збирається показувати страху. Лише коли вони дійшли до круглої зали з басейном, де четверо вогнів висіли над темною водою, він зупинився й довго стояв нерухомо, дивлячись на їхнє відображення.

— Я пам'ятаю цей запах, — сказав він тихо. — Троянди й дим. Вона завжди любила троянди.

— Вона чекає, — відповіла Ліана.

Каель і Ліра лишилися нагорі, біля входу в склеп, на варті. Ліана не просила їх залишатися, але вони, не змовляючись, обоє зрозуміли: цю розмову треба вести без свідків. Усе, що вона могла, це довести Люціана до дверей і не відходити далеко.

Двері до малої кімнати були прочинені. З вузької щілини пробивалося золоте світло.

Люціан зупинився на порозі.

— Ти можеш не заходити, — сказала Ліана. — Якщо ти не готовий.

— Я не буду готовий ніколи. — Він ледь усміхнувся. — Ось у чому біда.

Він штовхнув двері.

Селена сиділа в тому самому кріслі, у сірому платті, з чашкою в руках. Вона не підвелася. Не здивувалася. Тільки підняла очі, повільно, ніби вже тисячу разів уявляла цей момент і знала, як він виглядатиме.

— Ти постарів, — сказала вона.

— Ти теж.

Тиша. Ліана стояла збоку, біля стіни, і намагалася не дихати.

Люціан підійшов ближче. Зупинився за кілька кроків від крісла. Вони дивилися одне на одного: двоє людей, що були колись юними й сміливими, а тепер сиділи в напівтемній кімнаті, бліді, змучені, з сивиною, яку не змогла прибрати навіть вічність.

— Я думав, ти загинула, — сказав він.

— Ти підписав.

— Так.

— Чому?

Він заплющив очі.

— Бо так було легше.

— Кому?

— Мені. — Він розплющив очі й подивився на неї прямо. — Я не міг дивитися, як ти йдеш на це. Не міг сказати «ні», бо знав, що ти не слухатимеш. Тому підписав. Тому, що це був єдиний спосіб не бути поряд, коли ти зробиш те, що мусила.

Селена повільно кивнула.

— Це я розумію.

— Я не прошу прощення.

— Я знаю. — Вона поставила чашку. — Але я хочу його запропонувати. Якщо ти колись захочеш його прийняти.

Це було несподівано. Ліана побачила, як змінилося обличчя Люціана: ніби хтось повільно, дуже обережно прибрав усі його щити, залишивши голу, незахищену втому.

— За що?

— За те, що я залишила тебе одного. Що не покликала. Що триста років чекала, поки ти прийдеш сам, і ні разу не сказала жодного слова. — Селена слабо всміхнулася. — Ми обоє занадто горді, Люціане. Завжди були.

Він опустився на найближчий стілець, повільно, важко, і закрив обличчя долонями. Плечі його ледь здригнулися.

Ліана відвернулася й втупилася в пучок сушеної лаванди над дверима. Цей момент не належав їй.

Коли вона знову підняла очі, вони вже сиділи поруч, мовчки, дивлячись на вогник під чайником. Селена налила чаю й поставила чашку перед Люціаном. Він узяв її обома руками, ніби боявся впустити.

— Ліана розповіла мені про твою пропозицію, — сказав він нарешті.

— Я так і думала.

— Я не можу її прийняти.

— Знаю.

— Ти не розумієш. Я не можу дозволити, щоб ти...

— Люціане. — Селена повернулася до нього й дивилася просто в очі. — Пам'ятаєш, як ми в першу зиму сперечалися про те, чи можна збудувати дім для пам'яті? Ти сказав, що так, можна. Я сказала, що це безглуздо. Ти сказав, що важливе не те, чи безглуздо, а чи хоче цього хтось, хто там житиме.

— Пам'ятаю.

— Ти тоді вперше сказав мені слова, які я досі ношу: «Ніхто нікому не має права дозволяти чи не дозволяти». — Вона ледь усміхнулася. — Ти забув?

Він мовчав.

— Ти не можеш дозволити мені чи заборонити, — сказала вона м'яко. — Це моє життя. Мій вибір.

— Але я...

— Ти хочеш захистити мене. Знаю. Але захист це теж спосіб вирішувати за іншого. Ти навчився цього від нас усіх. Я навчилася від тебе. Ми обоє були такими. — Вона торкнулася його руки. — Давай більше не будемо.

Люціан довго дивився на її пальці на своєму зап'ясті.

— Що ти пропонуєш?

— Те саме. Я приймаю якір.

— Ні.

— Тоді що ти пропонуєш?

Він мовчав. Ліана бачила, як рухаються його губи, ніби він перебирав слова, які не наважувався вимовити.

— Я не знаю, — сказав він нарешті, тихо, майже безпорадно. — Триста років я знав, що робити. Приймати тягар на себе, брати відповідальність. А тепер ти пропонуєш щось, у чому я не бачу своєї ролі.

— Може, тому, що її там нема, — сказала Ліана.

Обоє подивилися на неї.

Вона не планувала говорити. Але слова вирвалися самі, тихі й упевнені:

— Ви обоє хочете взяти все на себе. Кожен хоче нести тягар сам. Ви вже триста років так живете. І ніхто з вас не питав: а може, можна нести удвох?

Тиша тяглася довго. Селена повільно підняла голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Якір, — сказала Ліана. — Ви казали, що це одна людина. Але чому? Хто це визначив?

— Так було завжди.

— Так було тому, що їх лишилося одиниці. Астеру замкнули. Едгар загинув. Ви обоє ховалися. — Вона зробила крок ближче. — Але зараз вас двоє. Живих. Свідомих. Що, якщо Серце може триматися на двох?

Люціан і Селена переглянулися.

— У теорії, — повільно сказав Люціан, — це можливо. Закляття було створене для чотирьох. Для одного воно непосильне, і тому я стільки тримав його ціною власного безсмертя. Для двох... — Він замовк, і погляд його затуманився, ніби він перераховував у голові складні формули. — Для двох вага вдвічі менша. Не безсмертя. Але десятиліття.

— Скільки? — спитала Селена.

— П'ятнадцять. Двадцять. Можливо, більше, якщо ми зможемо підготувати заміну.

— Заміну?

— Тих, хто прийде після нас. — Він раптом глянув на Ліану, і в його очах загорілося щось нове, швидке, живе. — Хранителів. Ваш рід, Ліано. Вони були тими, хто записував. Хто пам'ятав. Якщо Забуття впаде, і ви, і ті, кого ми зможемо навчити, зможете стати новими якорями. Не одним, а багатьма. Розподіленими.