Розділ 26. Четверо воріт

Перші три дні після закриття головної зали минули в похмурому очікуванні.

Охорона в сірому стояла біля кожного входу, а в коридорах з'явилися нові патрулі: по двоє, мовчазні, з короткими мечами й холодними очима. Студенти ходили тихо, перешіптувалися, обминали головну залу, наче вона була заразна. Заняття тривали за розкладом, але викладачі говорили поспіхом, а в очах у них стояв той самий страх, що й у учнів: ніхто не розумів, що відбувається й чого чекати.

Ліана відчувала, як із кожним днем стискається простір. Вісім днів до повні перетворилися на п'ять, потім на чотири. Каель і Ліра шукали обхідні шляхи, але кожен виявлявся тупиком: охорона була скрізь.

Тож на четвертий вечір вона зробила те, що давно збиралася зробити.

Постукала в двері кабінету рун.

— Заходьте.

Люціан сидів за столом, і Ліана відразу помітила, що за ці дні він змінився. Не обличчям. Тим, як нерухомо лежали його руки, як повільно він підвів голову. Ніби хтось стиснув у ньому пружину й тримав, не відпускаючи.

— Ви змарніли, — сказала вона.

— Дякую. Ви теж.

Вона сіла навпроти. Свічка потріскувала. На столі лежала розгорнута книга, але він не читав її. Просто дивився на сторінку, ніби вона була вікном.

— Я прийшла розповісти вам дещо, — сказала Ліана. — Не прошу вашої згоди. Не прошу навіть, щоб ви вірили. Просто хочу, щоб ви почули.

— Я слухаю.

Вона говорила рівно, не поспішаючи. Про склеп під вежею Селени, про напис на кришці саркофага, про купальні, де вогонь висів над водою. Про жінку в кріслі, з волоссям кольору старого срібла й червоним відблиском в очах. Про чай, який вона налила.

На слові «Селена» його пальці стиснулися на краю столу.

На слові «жива» вони побіліли.

Він не перебивав. Не питав. Слухав, не рухаючись, і лише коли Ліана дійшла до третього шляху, до якоря, який можна передати, він повільно заплющив очі.

— Скажіть мені ще раз, — попросив він, — що вона сказала про мене.

— Що ви житимете звичайним життям. З сивиною й болем у колінах. Роки, які належатимуть вам.

— І що вона бере на себе моє місце.

— Так.

— Назавжди. Або майже.

— Двадцять, тридцять років. Потім хтось інший.

Люціан довго мовчав. Потім дуже тихо, майже беззвучно, засміявся, сумним, хрипким сміхом, у якому не було ні радості, ні гіркоти, а лише втома, глибша за всі її попередні слова.

— Вона завжди була сміливішою за мене, — сказав він.

— Ви не згодні, — констатувала Ліана.

— Я не можу бути згодним.

— Чому?

— Тому що це мій борг. — Він підвів погляд, і в очах його було щось, чого вона ще ніколи не бачила: не владу, не втому, а гнів. Тихий, стиснутий, спрямований не на неї. — Я створив це. Я заплатив за це чужим життям. Леанора померла, щоб я міг стояти тут і розповідати вам усе це. Якщо хтось має понести покарання, то це я. Не Селена.

— Вона теж платила.

— Вона заплатила триста років самотності. Я бачив, що з нею стало. Вона не була в цьому винна.

— Вона вбила Іветту.

— Так. Як і я Леанору. Як Едгар Тейвена. Як Астера Міреллу. — Він розвів руками. — Ми всі винні. Але я не хочу, щоб вона помирала за мене. Вона й так прожила забагато.

Ліана подивилася на нього довго.

— Ви знаєте, що ви зараз робите?

— Що саме?

— Вирішуєте за неї.

Слова повисли в повітрі, і Ліана побачила, як вони влучили. Він не відсахнувся. Не заперечив. Просто сидів і дивився на неї, повільно, мовчки, поки вираз його обличчя змінювався з гніву на щось інше, тихе й болюче.

— Ви в цьому майстер, — додала вона м'якше. — Так само, як і я колись думала, що вмію не втручатися. Ви поклали мене на дорогу. Заблокували мої спогади. Написали листа. Ви завжди вирішували за інших, бо вірили, що захищаєте. Селена теж так вирішувала. І Едгар. І Астера.

— Я знаю.

— Тоді чому ви хочете повторити це знову?

Він мовчав довго. Свічка догоряла. Десь за стіною, в одній із нижніх веж, тихо дзвонив годинник.

— Бо я не вмію інакше, — сказав він нарешті. — Триста років я вчився лише одного: що краще взяти на себе, ніж дозволити комусь іншому страждати. Не знаю, як це змінити.

— Спробуйте, — тихо сказала Ліана. — Спитайте її.

— Що?

— Не вирішуйте за неї. Підніміться до неї, поговоріть. Нехай вона скаже вам сама.

Люціан розплющив очі.

— Ви хочете, щоб я її побачив.

— Вона чекає, — відповіла Ліана. — Вона триста років вірила, що ви її ненавидите.

— Я не ненавиджу.

— Я знаю. А вона не знає.

Він підвівся й відійшов до вікна. Стояв довго, спиною до неї, дивлячись на долину, де повільно запалювалися вогні. Коли заговорив, голос його був тихим і майже незнайомим.

— Є одна річ, яку ви повинні знати. Ви ж шукаєте шлях до Серця. Решітка в головній залі, охорона, радник Тейн. Усе це реальні перешкоди. Але ви не єдині, хто знає про Серце.

— Що ви маєте на увазі?

— Серце має четверо воріт. — Він повернувся. — Не одні, як думають усі. По одних на кожного з нас. Це було передбачено ще під час будівництва, щоб жоден із чотирьох не міг закрити шлях іншим. Астерині ворота за портретом. Вони зараз під решіткою, тож недосяжні. Але є інші.

— Де?

— Едгарові ворота в основі Вежі Морвейнів, під сходами, якими ви піднімалися до Каеля. Там ніхто не буває, бо тіні вважаються небезпечними. — Він ледь усміхнувся. — Ворота Селени ви вже знаєте: це купальні. Їх ніхто не охороняє, бо ніхто не знає про них.

— А ваші?

— Мої... тут.

Він підійшов до однієї з полиць, провів долонею по корінцях старих книг, зупинився на одній, нічим не відмінній від решти, і натиснув. Полиця тихо відійшла вбік, відкривши вузький чорний прохід, з якого віяло холодом.

Ліана затамувала подих.

— Це ж ваш кабінет.

— Так. Цей хід веде просто до Серця. — Він дивився на неї. — Я не користувався ним уже сто років. Але він працює.

— Ви показуєте мені це.

— Показую. Бо хочу, щоб ви мали вибір. Не йти в ніч повні через охоронців, не ризикувати життям. Якщо Селена діє, ми можемо діяти разом.