Розділ 24. Та, що вижила

За дверима була невелика кругла кімната, вся в парі й тьмяному золотому світлі.

Ліана ввійшла першою. Каель і Ліра трималися на півкроку позаду, і вона чула, як Ліра напружено дихає. Підлогу вкривав килим, вицвілий і витертий до ниток, а стіни були обвішані пучками сушених трав. Посередині стояв низький стіл, на ньому чайник, що тихо дзижчав на крихітному вогнику, і дві чашки.

Біля стіни, у глибокому кріслі, сиділа жінка.

Ліана очікувала величі. Блиску золотої мантії, вогню на пальцях, постави, яка змушує падати ниць. Але перед нею була худа, згорблена, зовсім невисока жінка в простому сірому платті, з волоссям кольору старого срібла, зібраним у недбалий вузол. Обличчя її було тонким і втомленим, зі сіткою дрібних зморшок, а очі, великі, темні, з дивним червоним відблиском глибоко на дні, дивилися на гостей без подиву й без страху.

— Сідайте, — сказала вона. — Чай ще гарячий. Я не чекала так скоро, тож налила лише дві чашки. Одну ви поділите.

Ніхто не рушив з місця.

— Ви Селена, — сказав Каель.

— Була. — Жінка ледь усміхнулася. — Тепер просто стара. Здається, мене давно ніхто не називав цим іменем вголос.

Вона підняла праву руку, повільно, ніби це давалося їй з зусиллям, і Ліана побачила на її долоні чорну пляму: таку саму, завбільшки з монету, з нерівними краями. Тільки в Селени вона була стара, потріскана, мов обпалена шкіра.

— Я залишила їх усім, хто міг прийти, — сказала Селена. — Мітка. Запрошення. Ніхто так і не приходив, поки ти не з'явилася. — Вона подивилася на Ліану. — Ти схожа на Астеру. Це видно одразу. Не обличчям, а тим, як ти дивишся, ніби нічого не страшно, але все важливо.

— Ви вбили Іветту, — сказала Ліра.

Це прозвучало різко, як ляпас. Ліана здригнулася. Ліра стояла біля дверей, бліда, зі стиснутими кулаками, і дивилася на стару жінку без жодного співчуття.

Селена не відвела погляду.

— Так, — сказала вона.

Усе. Одне слово. Ліана чекала виправдань, сліз, гніву. Вона чекала чогось, що дозволило б їй ненавидіти. Але в голосі Селени не було ні того, ні іншого, тільки втомлена, спокійна відвертість.

— Я вбила її, — повторила вона. — Своєю рукою, своїм вогнем, у той момент, коли вона вірила, що я її вчу. Я роками мовчала про це. Але чесність, здається, один із небагатьох способів не збожеволіти.

Вони таки сіли. Каель на кінець табуретки біля дверей, Ліра на підлогу з викличним виразом обличчя, Ліана навпроти Селени, у другому кріслі, яке стояло так, ніби на неї чекало.

Селена розлила чай. Руки її тремтіли, і кілька крапель упало на скатертину.

— Ви, мабуть, хочете знати, чому, — сказала вона. — Усі хочуть. Але я не маю доброї відповіді. Є тільки правдива.

Вона розповіла.

Про Великий Розлом, який був не стихією, а помилкою. Четверо засновників шукали спосіб запечатати знання, яке могло знищити світ, і кожен із них у різний спосіб зустрівся з наслідками. Для Астери це була сестра. Для Едгара брат. Для Люціана найближча подруга. А для неї...

— Іветта, — сказала Селена, і голос її вперше ледь здригнувся. — Вона була найкращою. Не у владі, не в силі, а в доброті. Вона дивилася на мене так, ніби я була гідна захоплення. Я не була. Але я так хотіла бути.

— Ви її вибрали, — сказала Ліана.

— Не вибрала. Я її знала. Це інше. Закляття вимагало жертви того, хто довіряє. Того, хто не чекає зради. Я перебрала всіх, кого мала, і кожного разу виходила Іветта. — Вона заплющила очі. — Я шукала виправдання тридцять шість ночей. Знаєте, що я знайшла? Що його немає.

Ліана мовчала. У грудях стояло щось важке, гірке й холодне, і вона не знала, чи це її власне, чи чуже.

— Чому ви не померли? — тихо спитала вона. — Ви замінили себе тілом Іветти. Але чому лишилися живою?

— Бо не могла. — Селена розплющила очі. — Не з хоробрості й не з жалю до себе. Просто закляття вимагало, щоб хтось залишився наглядати за водою й вогнем, за тим, що живило Розлом. Я заховалася тут, у цих купальнях, і триста років стежила, щоб ця тріщина ніколи не відкрилася знову. Я не жила, а відбувала покарання.

Каель підняв голову.

— Адріан Морвейн сказав, що ви загинули.

— Усі так кажуть. — Вона знизала плечима. — Я не заперечую. Мертвим простіше довіряти. Вони не вимагають відповідей.

— Що вам потрібно від нас? — спитала Ліра.

Селена подивилася на неї довго, уважно, і в її погляді промайнуло щось, схоже на пізнавання.

— Ти з роду Сорн, — сказала вона.

— Так.

— Ерен? Той худий, з тремтячими руками?

— Мій пращур.

— Він підписав мою смерть. — Селена ледь усміхнулася. — Він думав, що підписує свідоцтво про героїзм. Я сказала йому, що це для пам'яті. Він не зрозумів, що підписує брехню. Знав лише, що я прошу, і не міг відмовити.

— Він поплатився, — відрізала Ліра. — Усі Сорни платять.

— Я знаю. — Селена опустила погляд. — Це не моє закляття. Я лише спостерігала, як воно діє. Серце забирає у вашого роду те, що найбільше болить. Воно не вигадує покарання, воно просто бере.

Ліра відвернулася. Каель простягнув руку й поклав їй на плече.

Селена виглядала так, ніби хотіла щось додати, але передумала. Вона повільно вдихнула й повернулася до Ліани.

— Ти не прийшла б сюди, якби не мала питань. Питай.

Ліана сіла рівніше.

— Астера сказала, що двоє з вас пам'ятають. Що один хоче, щоб я знайшла, а інший... вона не договорила. Це ви?

— Це я. — Селена кивнула. — Інший, що не хотів, щоб ти знаходила. Бо я боялася.

— Чого?

— Що ти зробиш те, чого просить Люціан.

Ліана завмерла.

— Він сказав вам?

— Він нічого не казав. Я не бачила його з тієї ночі. Але я знаю його. — Селена взяла чашку й довго вдивлялася в її вміст. — Він завжди був людиною, яка не вміє просити для себе. Він просить для світу. І рано чи пізно попросить тебе повернути всі чотири імені, навіть якщо це його вб'є.

— Так і сталося, — тихо сказала Ліана.

— Я знаю. — Селена підняла очі. — Ти показала мені Іветту. Ти назвала її ім'я вголос у склепі. Я відчула це, навіть тут. І змінила рішення.