Розділ 23. Де вогонь зустрічає воду

Розділ 23. Де вогонь зустрічає воду
— Вбивця, — сказав Каель.
Він сидів на підлозі старої аудиторії, спершись спиною на лаву, і дивився в одну точку на запиленій дошці. Слова прозвучали рівно, без злості, як констатація факту. Ліана стояла навпроти, з поглядом, прикованим до власних рук, і не заперечувала.
Вона розповіла їм усе. Про опівнічну розмову, про ім'я, яке він назвав, про скриньку з кристалом, про те, як вона стояла під столом і торкалася останнього напису. Говорила вона довго, не пропускаючи жодної деталі, і коли закінчила, у кімнаті стало так тихо, що чути було, як за вікном тихо дзвенить іній на склі.
— Він не заперечує, — додала вона нарешті.
— Знаю, що не заперечує. — Каель підняв голову. — Це не робить його менш винним.
— Я не кажу, що робить.
— Він убив жінку. Власну сучасницю, жінку, що пам'ятала імена. Він заплатив її життям за те, щоб жити триста років.
— Так.
— І ти хочеш, щоб ми його пожаліли?
— Ні.
— Тоді що?
Ліана подивилася на нього, тихо видихнула й сіла на край лави.
— Не знаю, — сказала вона чесно. — Я хочу, щоб ми подумали.
Ліра, яка весь цей час стояла біля вікна з піднятим плащем, повернулася від скла.
— Давайте розберемо, що ми знаємо, — сказала вона рівним, холодним голосом. — Люціан прив'язаний до Серця. Якщо ми повернемо всі чотири імені, печатка впаде, Астера вийде, Серце перестане працювати. Він помре. Арканум, за його оцінкою, не впаде одразу, але ми не можемо бути впевнені.
— Це не оцінка, — тихо відповів Каель. — Це надія.

— Так. — Ліра склала руки. — А тепер дивіться, що це означає. Якщо ми нічого не зробимо, Забуття продовжиться. Мій батько цієї зими забуде, що я його донька. Бабуся Каеля плакала, співаючи пісню, слова якої не могла пригадати. Магістр Веріс двадцять п'ять років не пам'ятає обличчя своєї подруги. А якщо зробимо, то загине один чоловік, який, до речі, сам просить про це.
— Один чоловік, — повторив Каель. — І, можливо, сотні студентів.
— Можливо.
— Ти кажеш це так спокійно.
— Я кажу так, бо в мене немає іншого способу це витримати. — Ліра вперше підвищила голос, і Ліана побачила, як у неї тремтять губи. — Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, я не бачу, що це неправильно, в будь-якому разі? Я не знаю, що робити, Каелю. Але я знаю, що мовчання — не вихід.
Каель дивився на неї довго. Потім повільно кивнув.
— Гаразд.
— Що гаразд?
— Я не кажу, що ми повинні його вбивати. — Він потер перенісся. — Я кажу, що не можу так просто його пробачити.
— Ніхто й не просить, — відповіла Ліана.

Вони довго мовчали. Потім Ліана тихо сказала:
— Селена.
Обидва подивилися на неї.
— Люціан сказав, що двоє з них ще пам'ятають, — продовжила вона. — Астера казала те саме. Один хоче, щоб я знайшла. Інший... — вона запнулася. — Інший не хоче. Люціан хоче. Він не може сам. Тоді «інший», мабуть, Селена.
— Але на кришці саркофага було написано: «Я не померла. Знайди мене», — нагадала Ліра. — Вона теж хоче.
— Не обов'язково для того ж.
— Тоді навіщо?
— Не знаю. — Ліана провела долонею по чорній плямі. — Але вона ж залишила це мені. Як запрошення. Як знак. Що, якщо вона знає щось, чого не знає Люціан? Третій шлях.
— Третій шлях, — повторив Каель. — Який?
— Такий, де імена повертаються, а Арканум стоїть. Де Люціан не обов'язково помирає. Де ніхто не мусить платити.
— Таких шляхів не буває.
— Ти не знаєш цього, — тихо сказала Ліана. — І я теж. Але ми знаємо людину, яка може знати.
Ліра повільно кивнула.
— «Де вогонь зустрічає воду».
— Так.

— Це не загадка для вчених, — задумливо сказала вона. — Це місце. Я вже думала. У старих хроніках я бачила згадку про купальні Селени: невелику залу під її вежею, де вогонь горить прямо над водою. Вони зачинені вже сто років. Ніхто не знає чому.
— Де це?
— Під склепом. Нижче.
Каель випростався.
— Ми були там. Склеп був останнім поверхом.
— Він був останнім видимим. — Ліра провела пальцем по стіні, ніби малюючи схему. — У склепі було чотири ніші з вогнями: червоний, синій, зелений, білий. Ти пам'ятаєш, що вони не відкидали тіней? Так горить вогонь, у якому нічого не згоряє. Такий вогонь не живиться деревом чи маслом. Його живить щось знизу.
Ліана дивилася на неї.
— Ти хочеш сказати, що там є вхід?
— Я кажу, що вогонь і вода не могли б існувати в одній кімнаті без причини. — Ліра ледь усміхнулася. — А ще я хочу сказати, що ти дуже вчасно приєдналася до тих, хто читає старі книжки.

Вони домовилися йти наступної ночі. Каель мав підготувати тінь на сторожів, Ліра зібрати все, що знайшла про купальні, а Ліана...
— Відпочити, — перебила її Ліра. — Ти виглядаєш так, ніби не спала тиждень.
— Спала.
— Три години.
— Ми це вже проходили, — зітхнула Ліана.
Вона пішла до своєї кімнати, у вежу, і на порозі зустріла Тею.
Подруга стояла, притулившись до одвірка, у нічній сорочці, з розпатланим рудим волоссям і тим виразом обличчя, який Ліана навчилася розпізнавати: «Я знаю, що ти щось приховуєш, і зараз ти мені це скажеш».
— Я не питатиму, — сказала Тея. — Просто... — Вона зітхнула. — Ми так давно не робили запису.
— Тео, я втомилася.
— Саме тому. — Тея відчинила двері ширше. — Заходь.
Вони сіли на ліжко, і Тея дістала свій зошит. Він був уже наполовину заповнений дрібним акуратним почерком. Ліана переглядала сторінки й бачила знайомі речі: Мара. Лавандові китиці. Монети на столі. Хустка в синю клітинку. Деякі рядки були підкреслені двічі: Голос: пам'ять Ліани, коли повернеться. Пам'ять так і не повернулася.

— Розкажи мені про свій день народження, — тихо попросила Тея.
— Що?
— Просто розкажи. Як ти його відзначала в Елмірі. Я вже записала про Мару, про дім, про ліс. Але про це ти ще не говорила.
Ліана відкрила рота. Подумала. Потім ще раз.
Нічого.
Вона знала, коли був її день народження: на початку осені. Знала, що Мара щороку розповідала їй історію про дорогу й плащ. Але саму дату, саме відчуття цього дня, запах пирога, колір свічок на столі, свою радість, чи вона вигадала її? Усе це було як гладка, без шорсткості стіна. Ніби хтось вирізав із пам'яті одну сторінку й акуратно заклеїв край.
— Не пам'ятаю, — прошепотіла вона.
Тея мовчки поклала зошит їй на коліна, відкрила на чистій сторінці й подала олівець.
— Тоді запишемо те, що пам'ятаєш про зараз. Щоб потім було з чого відновлювати.
Ліана взяла олівець. Рука тремтіла. Вона написала повільно, виводячи кожну літеру: Леанора Вейр. Хранителька. Жила триста років тому. Вирізала своє ім'я під столом у цій кімнаті.
Тея прочитала, не питаючи.