Розділ 22. Той, хто будував кристали

Опівночі Ліана стояла перед дверима кабінету рун, і в неї тремтіли коліна.

Вона не сказала нікому, що йде сама. Каель і Ліра лишилися в старій аудиторії: він ще не оговтався після розмови з батьком, а вона не відходила від нього ні на крок. Тея спала, чи вдавала, що спить. Ліана вдягла рукавички, застебнула плащ і мовчки вийшла в коридор, ні з ким не попрощавшись.

Двері були прочинені. З вузької щілини пробивалося тепле світло свічки.

— Заходьте, пані Вейр, — сказав голос зсередини. — Я вас чекаю.

Вона штовхнула двері.

Кабінет змінився.

Не стінами, не полицями, які стояли там, де й раніше. Змінилося повітря: воно було тихим, нерухомим, вимитим від звичайної метушні, ніби кімната затамувала подих. На столі, замість звичних сувоїв і флаконів, лежав один аркуш і невеличка скринька з темного дерева.

Арвен стояв біля вікна. Він не обернувся, коли вона увійшла.

— Зачиніть двері, будь ласка.

Ліана зачинила. Клацнув замок.

— Я знаю, що ви прийшли з питаннями, — сказав він. — Я відповім на кожне. Але спершу одне прохання.

— Яке?

— Не перебивайте. Бо якщо вам знадобиться ненавидіти мене, я хотів би, щоб ви ненавиділи за те, що є, а не за те, що вам здається.

Він повільно обернувся.

У світлі свічки його обличчя було таким самим, як завжди: сивина у волоссі, тонкі зморшки біля очей, чорнильні плями на руках. Але очі змінилися. У них більше не було вдаваної лагідності. Тільки втома, така глибока й давня, що Ліані захотілося відвести погляд.

— Моє ім'я, — сказав він, — не Арвен.

Вона знала. Усе одно слова вдарили її, як холодна вода.

— Мене звали Люціан Рейвен.

Нічого не змінилося. Свічка горіла, тіні лежали на стінах. Але Ліана відчула, що щось у світі повільно, непоправно зрушило з місця.

— Триста років тому, — вів він далі, тихим рівним голосом, — я допомагав будувати цю школу. Створив систему кристалів, яка її тримає. Підписав закляття, що стерло рід, до якого належала ваша родина. І заплатив за це чужим життям. — Він на мить замовк. — Усе, що ви про мене думали, правда.

— Ви надсилали мені листи.

— Так.

— Ви дали мені рукавички.

— Так.

— Ви... — Ліана ковтнула. — Ви лишили мене на дорозі.

Він заплющив очі.

— Так.

Вона не пам'ятала, як опинилася на стільці. Просто раптом сиділа, стискаючи пальцями край столу, а Люціан стояв навпроти, зовсім близько, і між ними лежав аркуш, якого вона не читала.

— Розкажіть, — сказала вона. Голос був чужим. — Усе.

Він розповів.

Про те, як чотири засновники, чотири друзі, чотири самотні мудреці об'єдналися, щоб захистити магію від тих, хто хотів її знищити. Про те, як після війни кожен захотів чогось іншого, і як їхня спільність поволі перетворилася на змову. Про те, що Закляття Забуття не було їхнім початковим задумом. Вони хотіли лише приховати одну небезпечну правду, але правда мала власну пам'ять.

— Ваш рід, — сказав він. — Хранителі імен. Вони були лише літописцями. Не воїнами, не магами. Тільки людьми, які записували, хто що зробив. Вони могли б мовчати. Але одна з них не змогла.

— Яка?

— Не можу сказати.

— Чому?

— Бо мені заборонено. — Він показав на себе рукою. — Закляття Забуття діє на кожного, хто його створив. Я не можу назвати імені тієї, кого я... кого я використав. Можу говорити про все інше: що було, як, навіщо. Але саме ім'я застрягає в горлі, наче кістка.

Ліана подумала про Раду, про Веріс, про безіменну дівчину в червоному шарфі.

— Але ви хочете, щоб я його повернула.

— Хочу. — Він підвів на неї погляд. — Триста років я хочу цього.

— Мій кулон, — спитала вона. — Він ваш?

— Мій.

— Ви його зробили?

— Для Астери. — Люціан легко усміхнувся, але в усмішці не було радості. — Я створив його в ту ніч, коли вона закінчила працювати над Забуттям. Хотів подарувати їй. Вона відмовилася. Сказала, що хоче, щоб його носив хтось, хто не побажає чогось подібного, і залишила його в рід Вейл.

— То чому він у мене?

— Тому що ви остання з роду. Він шукав вас триста років. — Голос його став тихішим. — Коли ви народилися, я вже знав. Бачив у кристалах. Ви були крихітною дівчинкою з її очима, і першого ж дня, коли хтось поклав вам у руку брязкальце, ви закричали. Не від болю. Від того, що бачили.

Ліана затамувала подих.

— Мені було кілька місяців, — продовжив він. — Але ви торкалися речей, і вони казали вам усе. Рід, у якому ви народилися, був сховений, але вас шукали. Вас могли вбити. Могли використати. Я міг покінчити з даром, і ви стали б звичайною дівчинкою. Або міг його сховати.

— Ви сховали.

— Так. Заблокував. Вам було три місяці. — Він ледь здригнувся. — Потім віддав Марі Вейр, жінці, яка не мала до магії жодного стосунку. Попросив її тільки одного: не дозволити вам згадати.

— А лист?

— Прийшов, коли блок почав слабшати. Чотири роки тому я почав помічати зміни. Ви більше не боялися грози. Дивилися на речі інакше. Магістр Веріс отримала мій лист, бо мені потрібен був хтось, хто мав би за вами стежити. — Він розвів руками. — Я не можу бути одночасно всюди. Є межі навіть у безсмертя.

— Ви вирішили за мене.

Слова прозвучали різкіше, ніж вона збиралася. Люціан не заперечив.

— Так. Знову й знову. Я поклав вас на дорогу в грозу. Я заблокував вам спогади. Я написав вам лист, який привів вас сюди. Я дав вам рукавички. Я не питав дозволу жодного разу. — Він дивився їй прямо в очі. — Мені немає прощення, Ліано. Але я не прошу про нього.

— Тоді про що ви просите?

— Про одне. — Він підійшов до столу й поклав долоню на скриньку. — Вам потрібно знати, що буде, якщо ви повернете всі імена.

Він відкрив скриньку.

Усередині лежав кристал, не більший за горіх, прозорий і холодний, із тонкою сітчастою тріщиною посередині. Люціан обережно взяв його двома пальцями й підніс до світла.

— Це уламок Серця. Єдиний, що я зберіг. Подивіться.