Розділ 21. Батько й син

Лорд Адріан Морвейн вийшов з екіпажа так, ніби не хвилювався, що спізнився на власну аудієнцію.

Високий, худий, у чорному плащі з коміром, застебнутим до самого підборіддя, він мав обличчя людини, звиклої до влади, яку вона ніколи не мусила підвищувати голосом. Сивина лише торкнулася його скронь. Очі були темні, пильні й такі схожі на Каелеві, що Ліана мимоволі відчула це як удар: ніби дивилася на старшу версію хлопця, з якого вилучили все тепло.

Він пройшов подвір'ям, не обертаючись на учнів, що збиралися групками на сходах. Біля брами зупинився, окинув поглядом Каеля, потім Ліру, а потім Ліану. Його погляд затримався на ній на секунду довше, ніж було б ввічливо.

— Пані Вейр, — сказав він.

Вона не здивувалася, що він знає її ім'я.

— Лорде Морвейне.

— Ви схожі на неї, — додав він тихіше, майже собі. І, не чекаючи відповіді, повернувся до сина: — Каелю. Нам треба поговорити. Наодинці.

— Ні, — відповів Каель.

Лорд Адріан повільно підвів брову.

— Ні?

— Я хочу, щоб вони були присутні. — Каель стояв рівно, засунувши руки в кишені плаща, але Ліана бачила, як білі кісточки його пальців проступають крізь тканину. — Усі троє. Або я нікуди не піду.

Тиша тривала довго. Нарешті лорд Адріан легко кивнув.

— Як хочеш.

Вони розмістилися в невеликій гостьовій кімнаті біля входу, де зазвичай приймали батьків і радників. Кам'яні стіни були голі, у каміні тліло слабке вогнище, а єдине вікно виходило на двір, де ще кружляли учні, кидаючи цікаві погляди на двері.

Лорд Адріан не сів. Він стояв біля каміна, склавши руки за спиною, і дивився на вогонь.

— Я отримав кілька цікавих повідомлень, — почав він. — Про відкриті двері. Про хворі кристали. Про те, що мого сина бачили поруч із дівчиною, якої не повинно існувати. — Він ледь усміхнувся. — Я не люблю несподіванок, Каелю.

— Я теж.

— Тоді поясни мені, навіщо ти це робиш.

— Бо я знайшов щоденник Едгара, — сказав Каель. — Той, що лежав у скрині на горищі. Під руною нашого роду.

Ліана затамувала подих. Вона стежила за обличчям лорда Адріана, шукаючи в ньому здивування, обурення, розгубленості. Нічого. Тільки втому, глибоку, давню, як камінь на дні ріки.

— Ти відкрив її кров'ю, — сказав він. Це було не запитання.

— Так.

— Я знав, що колись ти це зробиш. — Лорд Адріан відвернувся від каміна й подивився на сина. — Ти завжди був допитливим. Це від матері.

— Ви знали про щоденник?

— Я його читав. Раз. У двадцять років. І одразу зрозумів, чому мій батько зберігав його під замком.

Він сів. Повільно, важко, ніби щось усередині нього нарешті піддалося. Ліана вперше помітила, що в нього тремтять пальці.

— Що ти хочеш знати? — спитав він.

— Тейвена, — сказав Каель.

Лорд Адріан не здригнувся. Але його обличчя змінилося: ніби тонка тріщина пройшла по гладкій поверхні.

— Звідки ти знаєш це ім'я?

— Від бабусі. Вона співала мені колискову. Завжди зупинялася на одному місці. — Каель зробив крок уперед. — Вона знала, батьку. Вона пам'ятала. А ви сказали мені, що в неї старечий розум.

— Я нічого такого не казав.

— Ви не заперечували, коли це казали інші.

Мовчання. Потім лорд Адріан повільно випростався.

— Так, — сказав він. — Не заперечував.

Він говорив довго, і за цей час у кімнаті ніхто не рушив з місця.

Лорд Адріан розповів, що сам дізнався про Тейвена в юності: перша сторінка в щоденнику, перший шок, перша спроба забути. Що його батько, дід Каеля, застав його за читанням і не розсердився, а лише сказав одне: «Якщо хочеш бути Морвейном, мусиш уміти мовчати».

— Ми не стерли його з лихого наміру, — сказав він. — Ми стерли тому, що не було іншого виходу. Едгар приніс жертву, щоб Арканум міг існувати. Щоб тисячі магів, які ходили після нього, мали дім, школу, захист. Тейвен був ціною. Страшною, так. Але ціною за щось більше.

— Тейвен був людиною, — тихо сказав Каель.

— Так. Тому ми його й забули. Бо пам'ять про нього зруйнувала б Едгара. А разом із Едгаром і все, що він збудував.

Ліана не витримала.

— Він же не збудував. Він замкнув Астеру в кристалі.

Лорд Адріан повільно повернув голову й подивився на неї. Його погляд був спокійним і майже співчутливим.

— Ви дуже молоді, пані Вейр. Ви дивитеся на минуле і бачите лише зло. Але ви не були там. Ви не знаєте, що було б, якби Астера завершила своє заклинання.

— Вона відмовилася завершити.

— І що з того? Вона вже віддала сестру. Вона вже заплатила. Якби вона зупинилася тоді, її жертва не мала б сенсу. Ви розумієте? Усе, що вона зробила, було б марним. — Він похитав головою. — Едгар пожертвував її волею, щоб її жертва була виправдана. Це жахливо. Але це логічно.

— Це не логічно, — сказав Каель. — Це підлість.

— Ти можеш називати це як хочеш.

— Я називаю це так, як це є.

Вони дивилися одне на одного. Ліана вперше бачила, як сильно вони схожі. Обидва з одним і тим самим стиснутим обличчям, з тією самою впертістю в очах.

— Добре, — сказав лорд Адріан нарешті. — Тоді слухай уважно, бо я скажу це лише раз. Закляття Забуття тримається на чотирьох іменах. Це ти вже зрозумів. Кожне повернене ім'я послаблює його. Якщо ти повернеш усі чотири, Астера вийде з кристала. Серце системи перестане працювати. А Арканум, який тримається на цьому Серці, впаде.

— Впаде?

— Вежі, галереї, мости. — Він спокійно перелічував, як людина, що давно рахує ці втрати. — Усі, хто в них перебуває. Три сотні студентів. Викладачі. Радники. А далі війна між родами, бо всі їхні таємниці вийдуть назовні. Кожен рід має щось, що не хоче згадувати. Ти хочеш цього?

Каель мовчав.

— Ви... перебільшуєте, — тихо сказала Ліра.

— Я ніколи не перебільшую, пані Сорн. — Лорд Адріан кинув на неї короткий погляд. — Спитайте вашого батька. Він теж знає.

Ліра стиснула губи й відвернулася.

Це було несподівано, як удар грому.

Лорд Адріан підвівся, поправив комір і сказав рівним, майже діловим тоном: