Розділ 20. Тіні на даху

Каель зник на другий день після склепу.

Спершу Ліана не надала цьому значення. Він і раніше міг не з'являтися на заняттях, а в їдальні сідав за дальній стіл, де його ніхто не чіпав. Але коли минув третій день, а в аудиторії, яку вони вважали своєю, нікого не було, вона відчула неспокій, тонкий і нав'язливий, ніби комар, що дзижчить над вухом у темряві.

Ліра знайшла її в бібліотеці. Вона не сказала «привіт», не сіла, а просто поклала на стіл перед Ліаною аркуш і відступила на крок.

— Це лежало в нього під дверима. Я заглянула, бо двері були відчинені.

Лист був коротким, написаним твердою рукою на дорогому папері з гербом. Дві схрещені лінії над птахом із розпростертими крилами.

Каелю.

Мені стало відомо, що ти проводиш ночі в місцях, куди не має заходити жоден Морвейн. Мене сповістили з Ради. Вони були ввічливі, але я не люблю дізнаватися про власного сина від сторонніх.

Негайно повертайся додому. Те, що ти шукаєш, не принесе тобі нічого, окрім болю. Якщо ти не приїдеш до кінця тижня, я знайду інший спосіб тебе повернути.

Адріан Морвейн.

Ліана перечитала двічі.

— Він знає, — сказала вона тихо.

— Що саме?

— Що ми щось робимо. Не обов'язково що. Але він боїться, що ми знайшли щось.

— Я знаю. — Ліра обхопила себе руками. — Я була в його кімнаті. Каеля там нема. Ліжко не застелене, одяг на місці. Не схоже, що він збирався їхати.

— Тоді де він?

Ліра похитала головою.

— Я питала в сторожів. Вони сказали, що бачили, як він піднімався у Вежу Морвейнів. Чотири доби тому. І більше не бачили, як спускався.

Ліана підвелася, не дослухавши.

Вежа Морвейнів була другою за висотою й найтемнішою.

Її зводили з чорного каменю, ніби вона належала не до Академії, а до чогось давнішого й суворішого. На кожному поверсі вікна були вузькі, схожі на прорізи в панцирі, і крізь них не проходило жодне світло. Ліана піднімалася гвинтовими сходами, тримаючись за холодну стіну, і з кожним кроком відчувала, як усе навколо густішає. Повітря стало важким і вологим, ніби вона йшла не нагору, а під воду.

На сьомому поверсі почалися тіні.

Спершу вони були звичайними: довгі, нерухомі, притиснуті до підлоги. Потім ожили. Вони ворушилися, повзли по стінах, стискалися й розправлялися, як чорні змії. Ліана зупинилася, і тінь, що тяглася попереду, повернулася до неї, наче принюхуючись.

— Каелю? — гукнула вона.

Тиша. Потім звідкись згори, глухо й надірвано:

— Не підходь.

— Це я.

— Знаю. Не підходь. Я не... — Голос зірвався. — Я не контролюю це.

Вона вдихнула й зробила ще крок.

Тіні кинулися.

Вони вдарили її всім тілом, холодні, важкі, живі. Ліана упала на коліна, відчуваючи, як щось тисне на груди, висмоктує повітря, лізе під шкіру. Вона бачила чужі обличчя, мигцем, тисячі, обличчя тих, кого тіні колись пожерли. Хтось кричав. Хтось сміявся. Хтось дуже тихо кликав когось на ім'я.

Вона вхопилася за кулон. Він палав, і серед хаосу, серед тисяч голосів вона знайшла одне слово.

Не міркуючи, не думаючи, вона запропонувала його тіні. Не словами. Мелодією.

Колискова пливла з її губ тихо й низько, без слів, лише лінія звуків, що ковзала поміж чужими криками. Вона співала так, як співала б дитині, що злякалася грози. Шостий такт: чотири склади пропуску. І на цьому місці, не підвищуючи голосу, вона вимовила:

— Тейвен.

Тіні завмерли.

Вони не зникли, але прислухалися. Усі водночас, як люди, що почули ім'я рідного дому. Потім повільно, дуже повільно, вони почали відступати. Скручувалися, стискалися, стікали в кутки й щілини, і чорна вода, що тиснула на груди, відпускала.

Ліана підвелася, захитавшись, і піднялася на останні кроки.

Дах Вежі був плоским, відкритим вітрам.

Каель сидів на самому краю, спустивши ноги над прірвою, ніби не помічав, що нижче нема нічого, окрім скель і тьми. Волосся його злиплося від поту, плащ висів безформними складками. Під очима залягли такі глибокі тіні, що здавалося, ніби вони й не тіні зовсім, а справжні провалини.

Навколо нього, у повітрі, кружляли останні клапті темряви, безсило повисаючи, як пелюстки в мертвій воді.

Ліана присіла поруч, але не торкалася його.

— Ти співала, — сказав він хрипко. — Бабусину пісню.

— Так.

— Вона допомогла.

— Тейвену, — відповіла вона. — Мабуть, його ім'я було тут. У цьому місці. У цих тінях.

Каель довго мовчав. Потім, дуже тихо, засміявся, коротким, зламаним звуком.

— Ти знаєш, що я зробив, коли прочитав той щоденник? Пішов у кабінет батька й порився в його столі. Знайшов лист. Старий, тридцятирічний. Від мого діда до мого батька. — Він судомно ковтнув. — «Якщо Каель колись запитає про Тейвена, скажи, що не було ніякого Тейвена. Він ніколи не існував».

Ліана заплющила очі.

— Вони знали.

— Усі знали. Мій дід. Мій батько. Бабуся плакала, бо пам'ятала. А вони зробили вигляд, що це в неї маразм. — Його голос тремтів. — Усе життя я думав, що моя родина це стовп Аркануму. Що ми захищаємо, оберігаємо. А ми просто... — Він показав рукою на безодню. — Ми сховали труп і поставили зверху пам'ятник.

— Каелю.

— Мої тіні, — сказав він, не чуючи. — Я вмію це, бо маю його кров. Це шкіра, це магія, це все, що я є. А воно створене на чиїйсь смерті. Ліано, у мене в жилах не просто кров Едгара. У мене ще й Тейвена. І я навіть не знав. Я носив його ім'я без імені.

Він підняв руки й дивився на них, як на чужі.

— Я не хочу, щоб це було моє. Не хочу бути ним. Не хочу, щоб ці тіні належали людині, яка замкнула Астеру.

Ліана мовчала. Вона знала цей біль. Вона згадала Мару, стару дорогу, кулон і безліч слів, які ніхто не мав права від неї ховати. Усе життя вона була «знайдена дівчинка». Усе життя щось відбирали, не питаючи.

— Ти пам'ятаєш, що я тобі казала? — спитала вона тихо.

— Що кров нічого не вирішує.

— Так.