Розділ 19. Склеп Селени

Вежа Селени була найвищою з чотирьох і найменш відвідуваною.

Учні казали, що в ній холодно навіть влітку, що сходи там самі змінюють напрямок і що в нижніх покоях досі гуляє вогонь, який ніхто не запалював. Ліана не вірила в казки, але, коли вони втрьох опинилися біля її основи тієї ночі, коли небо над Аркануму закрила щільна хмара, їй раптом перехотілося сперечатися.

— Тут, — тихо сказав Каель.

Він показав на низькі кам'яні двері, майже повністю заховані за колоною. Над ними, у ніші, стояла статуя: жінка у високій мантії, з розпущеним волоссям і піднятою правою рукою. Обличчя було стерте часом, але постава не залишала сумнівів.

— Селена, — прошепотіла Ліра. — Склеп під її вежею. Тут її поховали. Вірніше, тіло.

— Двері замкнені?

— Ні, — сказав Каель. — Вони зачаровані. Це не замок, а вимога. Я намагався відчинити їх торік із тінню, але вона відскакує, наче від скла.

Ліана підійшла ближче. Пляма на долоні пульсувала різко, настирливо, майже болісно. Вона мовчки зняла рукавичку.

Статуя дивилася зверху, вкрита мохом і пилом. Піднята права рука була простягнута ніби в благословінні, і тільки тепер Ліана помітила, що на кам'яній долоні виїдено кругле поглиблення, чорне й гладке, завбільшки з монету.

— Це воно, — сказала вона тихо. — Моя пляма. Вона сюди.

— Ти впевнена? — спитав Каель.

— Ні.

Вона піднялася на носки, обережно, ледь торкаючись, і приклала свою долоню до холодної кам'яної.

Пляма спалахнула. Не болем, а теплом, глибоким і спокійним, як від вугілля в долоні. Кам'яна рука ожила, повільно стиснула її пальці, а потім двері з тихим, довгим подихом розчинилися.

З темряви потягнуло прохолодою й давнім димом.

— Вона чекала, — прошепотіла Ліра.

Склеп виявився невеликим.

Це була кругла кімната з низькою стелею, вкритою дрібними мозаїчними плитками, що виблискували тьмяним золотом. На стінах горіли чотири ніші: кожна з маленьким вогнем, який не тремтів, не димів, і, здавалося, не потребував палива. Вогні були кольорові: червоний, блакитний, зелений і білий. Вогонь, вода, земля й повітря.

У центрі стояв кам'яний саркофаг.

Ліана підійшла й зупинилася. На кришці було майстерно вирізьблено Селену Аурелію: з руками на грудях, у довгій мантії, із закритими очима. Під нею було висічене ім'я, дата, і одна коротка фраза, яку вона не одразу розібрала.

Вона віддала все.

— Це неправда, — тихо сказала Ліра.

— Ні, — відповіла Ліана. — Це правда. Тільки не та, яку вони написали.

Вона поклала руки на кришку. Камінь був теплим.

— Допоможіть мені.

Каель підійшов із одного боку, Ліра з іншого. Кришка була важкою, але вона піддавалася, ніби хтось уже її відсував раніше. Вона зісковзнула з тихим скрегітом, що відлунив у склепі, як зітхання.

Усередині лежали рештки.

Ліана очікувала страху й була здивована, що не відчула його. Скелет був тонким, зовсім молодим, у золотій мантії, що вицвіла й зотліла, але ще зберігала крій. На правій руці, на кістковому пальці, блищав великий перстень із червоним каменем. А на шиї, поверх жовтих кісток, лежав тонкий срібний ланцюжок із маленьким блідо-блакитним камінцем.

Ліана дивилася на нього й відчувала, як піднімається щось із глибини: впізнавання, жалість, гіркота.

— Це вона, — прошепотіла вона. — Дівчина з видіння.

Каель мовчки схилив голову. Ліра дивилася на ланцюжок, стиснувши губи так, ніби боялася заговорити.

Ліана повільно простягла руку й торкнулася камінця.

Вона відчула себе легкою, дуже легкою, ніби прокидалася від довгого сну.

Світ повільно набував обрисів. Земля, що тремтіла. Червоне світло. Крик вітру. Вона лежала на землі, на холодному, мокрому ґрунті, і хтось тримав її голову на колінах. Руки були ніжні й знайомі, пахли димом і трояндами.

— Прокинься, — шепотіла Селена. — Прокинься, дитино. Мені потрібно, щоб ти почула.

Ліана відкрила очі, чужі очі, ще заспані, затуманені. Над нею схилялося обличчя Селени, прекрасне й змучене, зі слідами сліз на щоках.

— Пані Селено? — Голос був тихий, дівочий, розгублений. — Що сталося? Чому так гучно?

— Тихо. Не говори.

— Ви обіцяли показати мені останнє заклинання. Ви сказали, що я буду готова...

— Ти вже готова, — відповіла Селена, і в голосі в неї було щось таке, від чого Ліані стиснулося серце. — Ти найкраща з усіх, кого я знала. Ти завжди була кращою за мене. Просто ніхто цього не бачив. Навіть ти.

— Чому ви плачете?

Селена не відповіла. Вона погладила її по волосю, довго, мовчки. Потім нахилилася й поцілувала в лоб, як цілують дитину на ніч.

— Прощавай, Іветто.

Іветто.

Ім'я розкрилося, як квітка в долоні: повне, чітке, тепле. Іветта. Дівчинка, яка мріяла бути чаклункою. Яка вірила, що її вчителька ніколи її не зрадить. Що любов і довіра, як і магія, не можуть бути обманом.

— Іветта Ромар, — прошепотів її власний голос. — Мене звати Іветта Ромар.

Селена підвелася. Її постать вимальовувалася на тлі палаючого неба. Вона підняла руки, і земля ревнула, і вогонь піднявся стіною.

Іветта хотіла крикнути. Хотіла сказати: «Не робіть цього. Я не хочу». Але вже не могла. Біль був лише мигцем. А потім стало тихо, і в цій тиші було дуже багато світла.

— Іветта Ромар.

Ліана почула власний голос, хриплий і чужий. Вона лежала на кам'яній підлозі склепу, притулившись скронею до холодного краю саркофага. Каель і Ліра стояли над нею, обоє білі, обоє тримали її за руки.

— Ти назвала ім'я, — сказала Ліра. — Вголос. Чітко.

— Іветта Ромар. Учениця Селени. Їй було двадцять два. — Ліана заплющила очі. Сльози текли по щоках, гарячі й безгучні. — Вона довіряла їй, Ліро. Вона вірила, що Селена її навчає. А вона... вона принесла її в жертву.

— Ти тримаєш його? Ім'я?

Ліана торкнулася кулона. Він був теплим, спокійним, тримаючи слово в самому серці, як міцний якір.

— Тримаю.

Каель подав їй руку й допоміг підвестися. Його обличчя було напруженим, але в очах горіла така рішучість, що вона на мить забула про втому.