Розділ 17. Почерк на берегах

Частина III. Замок і Розлом

Розділ 17. Почерк на берегах

Ліана не збиралася порівнювати почерки. Це вийшло випадково.

Роботу з рун їм повернули в понеділок. Кожен аркуш, перетягнутий шнурком і складений удвічі, лежав на столі біля дверей аудиторії, і учні по одному підходили, розшукуючи свої. Ліана свій знайшла останньою, коли решта розійшлася, і взяла його, ні про що не думаючи.

Вона розгорнула його вже в кімнаті, на ліжку, збираючись переглянути помилки. Їх було чимало. На берегах, акуратним, рівним, красивим почерком, стояли коментарі: Нахил руни хибний. Подвійний знак надлишковий. Зверніть увагу на симетрію. Кожна літера була виведена впевнено, з легким нахилом управо, без жодної плями.

Ліана дочитала до кінця й завмерла.

Почерк був знайомий.

Вона не відразу зрозуміла чому. Просто відчула, що вже бачила цю руку: той самий вигин верхньої частини «б», ті самі довгі штрихи в «д», ту саму манеру закінчувати речення тонкою ризкою, схожою на хвостик. Вона відклала аркуш, нахилилася до торби й дістала зі дна складений учетверо кремовий конверт. Лист, що привів її в Арканум.

Розгорнула його й поклала поряд.

Ліані Вейр. Елмір, будинок біля лісу.

Нахил руни хибний.

Літери були різні, слова теж. Але рука та сама. Ліана читала, водила пальцем по рядках, шукала відмінності й не знаходила. Той самий нахил, той самий хвостик, та сама дивна обережність, з якою закруглювалася літера «в».

Вона довго сиділа нерухомо.

Потім дуже тихо, ніби сама собі, сказала:

— Це були ви.

— Не може бути, — сказав Каель.

Він сидів на підлозі в старій аудиторії, спершись на лаву, з двома аркушами на колінах. Ліра стояла поруч, нахилившись над його плечем. Вона вже тричі порівняла літери й тричі змінила вираз обличчя: від недовіри до подиву, а тоді до чогось, схожого на тривогу.

— Дивись на «д», — сказала Ліана. — І на ці хвостики.

— Я бачу. — Каель потер перенісся. — Я не кажу, що ти помиляєшся. Я кажу, що це не відповідь.

— Вона єдина, яка в нас є.

— Це доводить тільки те, що лист писав він. — Ліра випросталася. — Арвен. Але не доводить, що він...

— Люціан, — тихо договорила Ліана.

Слово повисло в повітрі.

— Люціан Рейвен помер триста років тому, — повторив Каель, але в голосі вже не було колишньої впевненості. — Усі підручники...

— Усі підручники кажуть, що Селена загинула в Розломі. — Ліана склала руки на колінах. — Підручники брешуть. Ти це знаєш.

Він мовчав.

— Давайте скажемо, що ми знаємо, — продовжила вона, підводячи пальці. — Перше. Астера сказала, що імен чотири, і назвала Люціана серед тих, чиє ім'я ми маємо повернути. Але додала, що двоє із засновників ще пам'ятають. Що один хоче, щоб я знайшла. Що іншому не можна довіряти.

— Це може бути хто завгодно, — сказав Каель.

— Може. Друге. Арвен бачив нас у Сховищі й не став шукати. Він сказав: «Швидше, ніж я думав». Він чекав, що шафа відчиниться. Він знав, що вона відчиниться для мене.

— Він міг здогадуватися.

— Третє. — Ліана на мить зупинилася. — Кулон. Коли я вперше показала його Арвену, він завмер. Я бачила, як стиснулася його рука. Він не питав, що це. Він просто впізнав.

Ліра повільно сіла на лаву.

— Четверте, — сказала вона тихо. — Ніхто не знає його справжнього імені. Я питала Тею. Вона запитувала старших студентів. Вони називають його «майстер Арвен», але ніхто не пам'ятає, звідки він приїхав і коли. — Вона помовчала. — Мій батько якось казав, що викладач рун «завжди був тут». Тоді я вирішила, що це жарт.

Каель підвівся й пішов по аудиторії, ніби шукав, на що зірвати хвилювання.

— Добре, — сказав він урешті. — Припустимо. Припустимо, що Арвен це Люціан. Що він живе вже триста років під чужим іменем, викладає руни й дивиться, як усе це повторюється. Чому він надсилав листи? Чому допомагає? Чому не розповів?

— Не знаю, — чесно сказала Ліана. — Але є ще дещо. Магістр Веріс сказала: «Він щось вам дає. Не забувайте питати, чому».

— А якщо він хоче, щоб ти зробила те, чого не може сам?

— Тоді він має причину мовчати, — відповіла Ліана. — А я мушу її дізнатися.

Вона пішла до Арвена наступного ранку, ще до першого дзвону, коли в коридорах було порожньо.

Двері його кабінету були прочинені. Усередині пахло воском і розтертою кіновар'ю, і крізь вузьке вікно падали перші смуги світла. Арвен сидів за столом спиною до дверей, схилений над сувоєм, і щось писав. Ліана постояла на порозі, дивлячись, як його рука рухається по паперу, повільно, впевнено, з тими самими довгими нахилами.

— Входьте, пані Вейр, — сказав він, не обертаючись.

Вона вздригнулася. Він ніби відчув її спиною.

— У мене питання щодо останнього завдання. — Вона підійшла до столу, поклала перед ним аркуш. — Ви зазначили, що нахил руни хибний. Але в підручнику сказано...

— Підручник помиляється.

— Помиляється?

— У цьому розділі — так. — Він нарешті обернувся. На обличчі в нього була звична ввічлива усмішка, а в очах нічого, окрім уваги. — Руна «Ліс» не нахиляється в бік вітру. Вона тягнеться проти нього. Підручник написав той, хто ніколи не бачив, як росте дерево.

— А ви бачили?

— Я бачив багато дерев.

Це прозвучало так просто, що Ліана ледь не пропустила в цьому щось. Вона подивилася на його руки, які лежали на столі: великі, рухливі, заплямовані чорнилом до самих ліктів. Руки, що створили кристали, які тримають Академію вже триста років.

— Майстре Арвене, — сказала вона. — Хто вас навчив рун?

Пауза була дуже короткою. Не довшою за удар серця.

— Той, хто їх створив, — відповів він.

— Це як?

— Це жарт, пані Вейр. Вам не здається, що в мене поганий гумор?

Він усміхнувся ширше. Але щось у його обличчі змінилося, ніби гладка поверхня води на мить затремтіла від невидимого каменя.

Ліана вирішила не відступати.

— Я отримала лист, — сказала вона. — Перед тим, як приїхала. Він був написаний красивим почерком. Дуже схожим на ваш.