Розділ 16. Ключ на столі магістра

Кабінет магістра Веріс був на третьому поверсі Західної вежі, у кінці довгого коридору, де на кожних десяти кроках стояла статуя сторожа з опущеним мечем.

Ліана прийшла за три хвилини до призначеного часу. Вона не знала, чого чекати, і тому вдягла все чорне, застебнула рукавички на обох руках і поклала в кишеню складений аркуш з іменем Мірелли: не з потреби, а щоб мати біля серця щось своє.

— Увійдіть, — сказав голос за дверима, коли вона підняла руку, щоб постукати.

Кабінет був скупим, світлим і акуратним. Ніяких сувоїв на підлозі, ніяких склянок з чорнилом, хаосу, до якого Ліана вже звикла в кабінеті Арвена. Один довгий стіл із темного дерева, два стільці, шафа з рівно розставленими теками. На столі, окрім стосу паперів, стояв лише чорний металевий предмет: ключ, довгий, з витіюватим вушком, покладений точно посередині, ніби на показ.

Магістр Веріс сиділа за столом і переглядала записи. Вона не підвела голови.

— Сідайте, пані Вейр.

Ліана сіла. Тиша тривала досить довго, щоб змусити її почуватися невпевнено, і досить коротко, щоб не здатися грубою. Вона вже здогадувалася, що це не випадковість.

— Я працюю в Раді двадцять три роки, — сказала нарешті магістр, не відриваючись від паперів. — Із них вісімнадцять займаюся перевірками. Це означає, що я дуже добре вмію відрізняти правду від того, що її імітує.

— Я не збираюся вам брехати.

— Не збираєтеся? — Веріс підвела очі. — Тоді ви виняток. Решта збиралися.

Вона відклала папери, склала пальці перед обличчям і тепер дивилася на Ліану впритул, без роздратування, але з нещадною уважністю.

— Минулої ночі хтось відкрив Серце системи. Це не питання. Вже цього досить, щоб Академію закрили на розслідування. Але я не цікавлюся тим, хто це зробив. Не цікавлюся, бо знаю: це зробили ви.

Ліана не ворухнулася.

— Не треба заперечувати. Цей замок відчиняється не ключем і не печаткою, а правом. Тільки представник одного роду міг це зробити. А такий рід, за всіма записами, не існує.

— Тоді як...

— Цього я не знаю. — Веріс зробила паузу. — І саме тому ви тут.

Вона відкрила шухляду й витягла аркуш. Кремовий, щільний, з чорним чорнилом. Ліана впізнала його з першого погляду: такий самий папір, який лежав на ганку Мариного дому.

— Три тижні до початку семестру, — сказала Веріс, кладучи аркуш перед Ліаною, — я отримала це. Без підпису.

Ліана прочитала. Рядки були короткими й рівними.

Ліана Вейр прибуде в Арканум. Не стійте на її шляху.

— Це та сама рука, — прошепотіла вона. — Що писала мені.

— Я так і думала. — Веріс забрала аркуш. — Хтось усередині Академії знав про вас ще до того, як ви отримали листа. Хтось має доступ до реєстру, до закритих сторінок і до паперу, якого немає у вільному продажі. — Вона зазирнула Ліані в очі. — Ви знаєте, хто?

— Ні.

— Це правда?

— Так.

Вона подивилася на неї ще хвилину, потім кивнула.

— Гаразд. Я вам вірю. Принаймні в цьому.

Далі вона говорила рівно, ніби зачитувала звіт.

За два дні в Арканум приїде комісія Ради. Вони проведуть повторну перевірку каналів у всіх нових студентів. Ліана її не пройде: у неї нема каналу, а значить, нема права тут бути. Її відправлять додому. Або, залежно від того, що знайдуть, у гірше місце.

— Я можу відкласти перевірку, — сказала Веріс. — Знайти привід. Це зайняло б мене кілька тижнів. Але мені потрібно дещо взамін.

— Що?

— Відповіді.

Вона мовчки кивнула на ключ, що лежав на столі.

— Візьміть його.

Ліана подивилася на ключ. Він був старий, потертий, із гладкою від пальців головкою. Звичайний на вигляд.

— Навіщо?

— Просто візьміть.

— Ви знаєте, що я... — Ліана зупинилася.

— Я знаю, що вночі хтось відкрив двері, які не відчинялися триста років. — Голос Веріс залишався рівним, але в ньому з'явилося щось нове: не загроза, а напруження, ніби вона стискала в долоні щось, що боялася впустити. — Я знаю, що Арвен прикрив вас. Знаю, що Ліра Сорн раптом зацікавилася архітектурою Академії. Знаю, що Каель Морвейн знову ходить по коридорах із очима людини, яка не спить. Я не знаю одного: що саме ви вмієте. І це я хочу побачити.

Ліана подумала про Каеля. «Ніколи не кажи нікому». Подумала про Арвена. «Не вірте всьому, що вам показують».

Але вона дивилася на Веріс і бачила не ворога. Вона бачила жінку, яка вперто й безнадійно шукала щось, і шукала дуже давно.

Вона зняла рукавичку.

Ключ був холодним. Вона зімкнула на ньому пальці й не чекала, а просто стояла, відкривши себе, як відчиняють вікно в кімнаті, де задихаєшся.

Видіння було тихим.

Вона бачила дівчину. Худеньку, дев'ятнадцяти-двадцяти років, у темній мантії першокурсниці Аркануму. Дівчина сиділа на підвіконні в напівтемній кімнаті й тримала в руках цей самий ключ. Це була Веріс, Ліана впізнала вузьке обличчя й упертий підборіддя, тільки молодше, з очима, що ще не знали втоми.

Поруч, на тому ж підвіконні, сиділа інша. Вища, з розпущеним волоссям і червоним вовняним шарфом, обмотаним навколо шиї. Вона сміялася й показувала щось у книзі. Веріс слухала, схилившись до неї, і сміялася теж.

Ліана не бачила її обличчя. Воно було розмите, як у чужому сні. Але вона відчувала, як сильно Веріс любила цю дівчину: не романтично, не пристрасно, а так, як люблять першу справжню подругу, з якою вперше в житті можна сміятися без сорому.

А потім зміна. Та сама кімната, але порожня. Веріс стояла посеред неї, тримаючи ключ у кулаці, і дивилася на два ліжка. Одне було застелене. Друге вже ні: просто голий матрац, без постелі, без речей.

Вона довго стояла. Потім повільно, з нерозумінням, спитала в порожнечу:

— Хто тут жив?

Ніхто не відповів.

Ліана повільно розплющила очі.

Кабінет був таким самим: світлий, акуратний, чужий. Магістр Веріс сиділа за столом, не рухаючись. Усе її тіло було напруженим, пальці стиснуті в кулаки, а на обличчі застигло очікування, настільки голе, що Ліані захотілося відвести погляд.