Розділ 15. Пляма на долоні

Ліана прокинулася від того, що не могла згадати голос.

Це було дивне, повільне усвідомлення. Світанок ще тільки сірів за круглим вікном, у кімнаті стояла холодна тиша, а вона лежала на спині й намагалася пригадати, як Мара кликала її до обіду. «Ліано, дитино, іди їсти». Слова були на місці, рівні, ясні. Але сам звук, тембр, легка хрипкість, з якою Мара вимовляла «Ліано», зник.

Вона спробувала знову. «Ти моя донька. Цього достатньо».

Слова. Лише слова, ніби хтось переписав їх рівним почерком на аркуш, з якого прибрали голос.

Ліана різко сіла. Серце калатало, у роті пересохло. Вона схопила зі столу аркуш, перо й почала писати, швидко, не думаючи, усе, що могла пригадати про Мару: Низька. Сухорлява. Сива біля скронь. Пахла димом і медом. Руки в тріщинах від кори. Співала, коли думала, що ніхто не чує.

Останнє речення вона дописала й завмерла. Співала. Але що? Яку мелодію? Усередині була порожнеча, гладка й холодна.

— Ні, — прошепотіла Ліана. — Ні, ні, ні.

Вона торкнулася кулона. Він був теплий, майже ніжний, ніби співчував. І тоді вона помітила власну долоню.

На правій долоні, просто посередині, лежала пляма. Чорна, округла, завбільшки з монету, з нерівними краями, ніби хтось притиснув до шкіри вуглину. Вона не боліла й не пекла. Просто була там, глибока й матова, як діра в тканині світу.

Ліана терла її рукавом, потім водою з глека, потім ножем для трав, обережно, ледь торкаючись. Пляма не зникала.

Тея прийшла, коли Ліана вже сиділа на підлозі, спираючись спиною на ліжко, з аркушем у руках і рукавичкою, насунутою на ліву долоню.

— Ти не спускалася до сніданку. Я принесла калач. — Тея поставила тацю на стіл, повернулася й зупинилася. — Що сталося?

— Нічого.

— Ліано.

Це прозвучало м'яко, але в цьому м'якому голосі було щось, чому Ліана не могла протистояти. Вона мовчки простягла правицю.

Тея нахилилася й довго дивилася на пляму. Її обличчя, завжди жваве й округле, поступово стало дуже серйозним.

— Це магія, — сказала вона. — Але не звичайна. Я ніколи не бачила такої.

— Я теж.

— Ти її не ставила?

— Ні.

— Ще щось є?

Ліана хотіла відповісти «ні». Але слова застрягли в горлі, і замість них вирвалося щось інше, тихе, зламане:

— Я не пам'ятаю, як звучав голос Мари.

Тея не сказала ні слова. Вона опустилася на підлогу поруч, обхопила її плечі рукою й мовчала, поки Ліана не перестала тремтіти. Ніхто не питав, як і чому. Вона просто сиділа поруч, теплою, крупною, живою вагою, від якої пахло медом і гарячим тістом.

— Я не знаю, що з тобою діється, — сказала Тея нарешті. — І, мабуть, не можу знати. Ти не розповідаєш, і я не питатиму. Але є одне, що я можу зробити.

— Що?

— Запам'ятати за тебе. — Тея витягла з кишені невеличкий зошит у шкіряній обкладинці й олівець. — Я записую майже все. Звичка. Мама казала, що в сім'ї, де нема чим пишатися, треба хоча б мати докази, що ти існувала. Давай так: кожного вечора ти розповідаєш мені щось про Мару й Елмір, а я записую. Що завгодно. Колір її хустки. Як вона заварювала чай. Усе, що ти пам'ятаєш сьогодні.

— Тею...

— Якщо воно знову зникне, — вона підняла погляд, — ми знатимемо, що воно було. І ти можеш прочитати.

Ліана дивилася на неї довго. Потім повільно кивнула.

— Гаразд.

Тея відкрила зошит, послинила олівець і з надзвичайною серйозністю вивела на першій сторінці: Мара Вейр. Травниця. Елмір.

— Починай, — сказала вона.

Ліана почала. Вона розповідала про кору, яку Мара збирала на світанку, про сушені китиці лаванди над ліжком, про те, як Мара рахувала гроші на столі, вишикувавши монети рядами. Тея записувала, іноді перепитуючи: «А як вона це називала?», «А яка в неї була хустка?». І з кожним записаним рядком Ліані ставало трохи легше, ніби її пам'ять, переписана чужою рукою, ставала міцнішою.

Про голос вона не сказала. Але Тея, хоч нічого не питала, у кінці сторінки дописала дрібним почерком: Голос: див. пам'ять Ліани, коли повернеться.

У головній залі біля портретів уже зібрався невеликий гурт.

Ліана почула про це від першокурсників, що перешіптувалися на сходах: щось змінилося на одному з портретів, і ніхто не міг сказати що. Вона одразу зрозуміла, на якому.

Селена Аурелія стояла на полотні, як і раніше, у сяючій сукні, з піднятими до неба руками. Навколо її пальців, як і раніше, танцювали барвисті відблиски вогню й води. Але на долоні правої руки, просто посередині, лежала чорна пляма. Округла, завбільшки з монету. Така сама, як на долоні Ліани.

— Бачиш, — тихо сказав Каель, коли вона підійшла. Він стояв осторонь, у тіні колони, і дивився на портрет, не підводячи голови. — Ліра вже тут. Вона каже, що вчора плями не було.

Ліра стояла за кілька кроків, схрестивши руки, і мовчки спостерігала за натовпом. Побачивши Ліану, вона ледь помітно кивнула.

— Це не збіг, — сказала Ліана. Вона витягла праву руку з рукавички й показала йому долоню. — У мене така сама.

Каель завмер. Потім повільно, майже з острахом, нахилився й подивився.

— Коли?

— Сьогодні вранці.

— Одразу після Тейвена.

— Так.

Ліра підійшла ближче.

— Отже, Селена. Хоче, щоб ти була наступною. — Вона зазирнула в очі Ліані. — Або попереджає.

— Або кличе, — тихо додала Ліана.

Каель мовчки дивився на портрет. Його обличчя було напруженим.

— Селена Аурелія, — сказав він. — Загинула під час Великого Розлому. Це в усіх підручниках. Розлом стався за кілька днів до Забуття. Вона пожертвувала собою, щоб зупинити його, і тому її вшановують окремо. — Він похитав головою. — Але ми знаємо, що в підручниках неправда.

— Значить, її смерть теж щось приховує.

— Або заміщає.

Ліана подивилася на пляму на портреті. Чорна, ніби випалена. Вона уявила, як Селена стояла в залі з піднятими руками й вогнем на пальцях і щось кричала: слова, які ніхто не чув, імена, які ніхто не записав.