Розділ 14. Колискова без імені

Розділ 14. Колискова без імені

Вранці в Аркануму не було ні дзвону, ні занять.
Ліана прокинулася від гуркоту голосів у коридорі. Тея вже стояла на порозі її кімнати, у нічній сорочці й плащі, накинутому поверх, з розпатланим рудим волоссям.
— Ти чула? — випалила вона. — Усі кристали ночі гасли й спалахували. Кожен. У вежах, у їдальні, навіть у підвалах. Кажуть, така буря була востаннє триста років тому.
— Я спала, — відповіла Ліана.
— Три години, знову? — Тея пильно глянула на неї. — Слухай, я не питаю. Але в тебе на руці кров.
Ліана опустила очі. На тильному боці долоні й справді темніла тонка засохла смужка. Вона стерла її рукавом.
— Носом пішла, — сказала вона. — Буває.
— Усе в тебе буває, — зітхнула Тея. — Ходімо. Викладачі збирають усіх у головній залі.

У залі було тісно й тихо.
Учні стояли групами, шепочучись, ніхто не сідав. На підвищенні біля портретів зібралися викладачі, усі в чорних мантіях, серйозні й бліді. Поруч із ними стояли троє незнайомих людей у сірому, з вузькими срібними значками на грудях. Радники, здогадалася Ліана. Прибули ночі, й тепер оглядали залу так уважно, ніби шукали сліди на підлозі.
Вона знайшла Каеля поглядом. Він стояв біля колони, блідий, але спокійний. Ліра була ближче до центру, з рівною спиною й обличчям, з якого стерли все, окрім ввічливості. Її батька ніде не було видно. Тея пошепки повідомила, що екіпаж лорда Оріана залишив Арканум на світанку, ще до того, як усе почалося.
Ліана відчула, як усередині стискається щось невиразне: полегшення й тривога одночасно.
Говорила магістр Веріс, жінка з вузьким обличчям і гострим підборіддям. Вона говорила рівно, без пафосу, і її слова лунали гучніше через це.
— Минулої ночі система кристалів зазнала збою. Це трапляється вкрай рідко й свідчить про втручання в основні контури Академії. — Вона зробила паузу. — Ми не звинувачуємо нікого. Але кожен, хто вночі залишав свою кімнату, повинен сам повідомити про це викладачеві до полудня. Далі за цим слідують окремі бесіди.
Хтось зашепотів. Ліана стиснула кулаки в рукавичках.
Не дивлячись у її бік, майстер Арвен стояв біля дальньої колони, схрестивши руки. Обличчя його було спокійним, майже нудьгуючим.

Її покликали по обіді.
Кабінет рун був таким самим, як і в перший день: полиці з сувоями, дротяні каркаси, чорнильні плями на столі. Тільки повітря здавалося важчим, і скляні флакони на полицях ледь помітно дзвеніли, ніби відчували щось.
— Присядьте, пані Вейр, — сказав Арвен.
Вона сіла на край стільця. Він не сідав. Він стояв біля вікна, спиною до світла, і його обличчя лишалося в тіні.
— Скажіть, де ви були вчора після півночі?
Ліана глибоко вдихнула. Відповідь, яку вона підготувала, лишалася на кінчику язика.
— У бібліотеці. Я готувалась до занять і, мабуть, засиділась.
— До котрої години?
— До години. Може, до двох.
— Бібліотекар підтвердить?
Вона завагалася. Арвен усміхнувся: не глузливо, майже втомлено.
— Не турбуйтеся, — сказав він. — Він підтвердить. Він бачив вас там. Вас і ще двох.
Ліана відчула, як у неї холоне спина.
— Я не... — почала вона.
— Ви були в бібліотеці. — Голос його лишався рівним. — З паном Морвейном і пані Сорн. Ви працювали над спільним завданням. Вас бачили до другої години ночі, і ніхто не помітив, коли ви пішли.
Він дивився на неї. У напівтемряві його очі здавалися майже чорними.

— Це правда, пані Вейр?
— Так, — тихо відповіла вона.
— Чудово. Тоді я так і скажу магістрові Веріс.
Тиша. За вікном хтось пробіг по двору, і чути було, як дзвенить крига в калюжах.
— Чому ви це робите? — спитала Ліана.
— Що саме?
— Допомагаєте мені. Ви бачили нас у Сховищі. Ви дали мені рукавички. Ви не питаєте, що я бачила. — Вона підняла голову. — Ви знаєте, що зі мною.
— Я викладач, пані Вейр. Моє завдання — навчати учнів і оберігати їх від зайвих неприємностей.
— Це не відповідь.
— Це єдина, яку я готовий дати.
Слова прозвучали так схоже на Марине «це єдина, яку я маю», що Ліана здригнулася.
Арвен повільно підійшов до столу й сів навпроти. Тепер він був так близько, що вона бачила чорнильні плями на його пальцях і тонку сітку зморшок біля очей. Його погляд затримався на її руці, затягнутій у рукавичку.

— Зніміть її, — сказав він.
— Що?
— Рукавичку. Я хочу, щоб ви торкнулися мого стола.
Серце Ліани зупинилося на мить.
— Це наказ?
— Це прохання.
Вона дивилася на нього. Він не моргав. У його очах не було ні загрози, ні цікавості, тільки очікування. Ліана знала, що це пастка. Не тому, що бачила підступ, а тому, що відчувала: хтось, хто так уважно спостерігає за тобою, вже знає відповідь.
Вона повільно похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Бо ви не питали мене про це минулого разу. — Вона встала. — А тепер питаєте. Отже, вам це потрібно. І я не хочу знати чому.
Арвен мовчав. Потім, дуже повільно, він усміхнувся: і це була не та втомлена усмішка, що раніше, а щось глибше, майже схвальне.
— Розумно, — сказав він. — Більш розумно, ніж я міг сподіватися.
— Я можу йти?
— Можете. — Він відкинувся на спинку стільця. — І пані Вейр... Далі буде складніше. Не вірте всьому, що вам показують. Навіть якщо воно здається правдивим. 

Вона вийшла, не озираючись. І тільки в коридорі зрозуміла, що майже не дихала.

Ввечері в старій аудиторії було тихо й холодно.
Каель сидів на підлозі, підібравши коліна, і дивився на місячну смугу на дошках. Ліра стояла біля вікна, склавши руки на грудях. Вони не дивилися одне на одного, але й не сперечалися, що для них було майже дружбою.
Ліана розповіла про Арвена.
— Він нас прикрив, — сказала Ліра, коли вона закінчила. — Це зовсім не схоже на викладача, який щось підозрює.
— Це схоже на викладача, який знає, — тихо відповів Каель.
— Або на того, хто хоче, щоб ми продовжували.
Ліана не мала що додати. Вона сіла навпроти Каеля й якийсь час мовчала.
— Астера сказала, що імен чотири, — почала вона нарешті. — Її ми вже маємо. Залишається Морвейн, Селена й Люціан. Найлегше почати з того, про кого ми вже щось знаємо.
— З мого предка, — сказав Каель.
— Так.
Він повільно кивнув.