Розділ 13. За портретом Астери

Розділ 13. За портретом Астери

Вони пішли в ніч, коли місяць стояв високо й повно, і головна зала була залита срібним світлом, як дно озера.

Ліана йшла першою. За нею мовчки крокував Каель, тримаючи в руці згорток із чорною тканиною: він не наважився залишити щоденник у кімнаті. Останньою йшла Ліра, стискаючи в кулаці печатку батька. Вона не сказала жодного слова відтоді, як вони покинули Північну вежу, і Ліана не квапила її. Після розмови в галереї їм усім було про що мовчати.

Двері відчинилися без звуку.

Четверо портретів висіли на своїх місцях. Зала здавалася порожньою, але Ліана не могла позбутися відчуття, що хтось на них дивиться. Не з портретів. З самих стін.

— Нікого, — прошепотів Каель.

— Тепер так, — тихо відповіла Ліра. — Годинник пробив північ дві хвилини тому. Обхід сторожів завершився. У нас година, може, півтори.

Вони підійшли до крайнього портрета.

Астера Вейл дивилася поверх їхніх голів, тримаючи руку біля серця. У місячному світлі її обличчя було блідим, майже прозорим, і в очах жила та сама втомлена, ясна печаль, яку Ліана бачила, коли з полотна скотилася сльоза.

Вона нахилилася до мідної таблички під рамою. Слово було на місці: Пам'ятай. Вона торкнулася його рукою в рукавичці. Метал був холодним, гладким, звичайним.

— Нічого, — сказала вона.

— Зніми рукавичку, — порадив Каель.

Ліана мимоволі глянула на свої пальці. Рукавички стали для неї другою шкірою, і щоразу, коли вона їх знімала, відчувала себе так, ніби відкривала кватирку в грозу.

Вона стягла їх і поклала в кишеню. Знову торкнулася таблички.

Метал потеплів. Але й тільки: ніякого видіння, ніякого спогаду. Ніби табличка чекала не дотику, а чогось іншого.

— Це замок, — сказала Ліра, нахилившись до рами. — Дивись. Ось тут, збоку, тонка щілина. А ось приховані петлі. Портрет відчиняється, але його щось тримає.

— Що?

— Не знаю. Руна? Слово? — Вона обережно провела пальцем по краю. — Печатка не спрацьовує. Тінь Каеля теж не допоможе, це не той замок.

Каель мовчки простягнув руку до рами, і по його пальцях пробігли тонкі темні цівки. Вони пройшли крізь дерево, зупинилися й повернулися назад.

— Ліра права. Там немає механізму. Там щось інше.

Ліана відступила на крок. У голові було порожньо й тихо, так, як бувало перед видінням. Вона не намагалася шукати. Вона чекала.

Пам'ятай.

Слово на табличці ніби світилося. І раптом до неї дійшло.

— Не дотик, — сказала вона повільно. — І не кров. Це слово. Воно не просить мене пам'ятати. Воно чекає, що я назву, що пам'ятаю.

Вона повернулася до портрета й підняла очі на обличчя Астери. Кулон на її грудях був уже гарячий, майже палав.

— Мірелла.

Слово пролунало в порожній залі, як удар дзвону. Не гучно, але глибоко. Воно відлунило від стін, від стелі, від четвертого портрета, і Ліана відчула, як десь під підлогою, глибоко в кам'яній основі Аркануму, щось відгукнулося.

Табличка під рамою здригнулася. Літери на ній почали змінюватися: спершу розпливлися, потім склалися в новий напис.

Назви ще.

— Ще?.. — прошепотіла Ліра.

— Я знаю тільки одне ім'я, — сказала Ліана. Вона повторила його ще раз, тихо, майже молитвою: — Мірелла Вейл. Сестра Астери.

Нова хвиля дзвону пройшла по залі. Літери на табличці змінилися вдруге.

Двері відчинені.

Портрет із тихим шурхотом відійшов від стіни.

За ним була вузька кам'яна ніша, а в ній гвинтові сходи, що вели вниз, у темряву, яка навіть не намагалася бути світлом.

— Небеса милостиві, — видихнула Ліра.

— Хто йде першим? — спитав Каель.

— Я, — сказала Ліана.

Вона не питала їхньої згоди. Кулон вів її, гріючи груди, і вона відчувала, що якщо піде інший, двері можуть зачинитися.

Вони спускалися довго. Сходи були вузькими, сирими, з облупленими стінами, на яких ще виднілися рештки старих рун. Кристали в нішах тьмяніли: спершу горіли слабким золотом, потім червонуватим, потім погасли зовсім. Останнє світло лишилося тільки в ліхтарі Ліри.

На півдорозі Ліана почула, як позаду хтось зупинився.

— Що я казала? — тихо спитала Ліра.

— Ти нічого не казала.

— Ні, я... Я хотіла щось сказати. Про батька. — Вона розгублено торкнулася скроні. — Про те, що він сказав мені в галереї. Я тільки що його пам'ятала. А тепер...

— Ліро. — Каель швидко обернувся. — Дивись на мене. Хто ти?

— Що за питання? Ліра Сорн. Дочка лорда... — Вона запнулася. — Оріана. Так. Я знаю це. Але чому не пам'ятаю, про що він говорив?

Ліана відчула, як усередині холонуть груди.

— Це кімната, — прошепотіла вона. — Вона їсть спогади. Не всі, лише свіжі. Ті, що болять.

— Тоді чому не тебе? — спитав Каель.

Вона торкнулася кулона. Він палав так, що майже обпікав.

— Не знаю. Але він тримає мене. — Вона вагалася лише мить. — Візьміть мене за руки.

— Що?

— Обоє. Швидко.

Вони підкорилися. Ліана відчула, як долоня Каеля міцно стискає її праву руку, а пальці Ліри, холодні й тремтячі, — ліву. Кулон, здавалося, дихнув, і щось тепле пробігло від нього по її руках до їхніх.

— Ліро, — сказала вона, — твій батько сказав, що цієї зими забуде. І що ти маєш не шукати. Але ти шукаєш.

Ліра завмерла. Потім, повільно, ніби крізь товщу води, кивнула.

— Так, — прошепотіла вона. — Він обійняв мене. Вперше за багато років.

— Не відпускай це.

— Не відпущу.

Вони продовжили спуск, тримаючись за руки, як діти, що йдуть по темному лісу. І з кожним кроком тиск на вуха слабшав.

Сходи закінчилися в круглій залі.

Ліана впізнала її ще з порога. Чорна плитка на підлозі, складена кільцем. Кам'яні стіни, вкриті різьбленими знаками, що ледь мерехтіли, як зорі крізь хмари. Та сама зала, у якій вона бачила чотирьох людей навколо кола й Міреллу на колінах. Тільки тепер вона була порожньою, холодною й тихою, як склеп.

А в центрі найдальшої стіни, вбудований у камінь, стояв кристал.