Розділ 12. Що знав Дім Сорн

Розділ 12. Що знав Дім Сорн

Пошуки кристала виявилися не пригодою, а роботою. Нудною, довгою, з запиленими сувоями й затерплою спиною.

Ліана з Каелем провели три вечори в бібліотеці, переглядаючи все, що стосувалося системи кристалів: історії заснування, звіти майстрів, старі рахунки за камінь і метал. Про сам кристал, який вона бачила в спогаді Едгара, не було ні слова. Вони знаходили десятки посилань на «вузли», «опорні точки» й «серце системи», але жодного слова про те, де саме це серце розташоване.

— Хтось дуже старанно вичистив усе, — пробурмотів Каель, відкидаючись на спинку стільця. — Тут не прогалини. Тут акуратні дірки.

— А плани?

— Які плани?

— Люціан створив систему кристалів, — сказала Ліана. — Хтось же мав її накреслити.

Каель повільно випростався.

— Плани Люціана Рейвена зберігаються в окремому кабінеті. Їх видають лише викладачам та студентам із письмовим дозволом.

— То нам потрібен дозвіл.

— Нам потрібна Ліра.

Ліра погодилася швидше, ніж вони очікували.

— Я скажу, що пишу роботу з історії архітектури Академії, — заявила вона, коли Ліана переказала їй розмову. Вона сиділа на підвіконні в дальньому кутку читального залу, з книгою на колінах, і виглядала так, ніби була тут завжди. — Мій батько сам просив мене цікавитися родинною справою. Він вважатиме, що я виконую його наказ.

— Ти не боїшся?

— Боюся. — Ліра відвела погляд. — Але я боюся ще більше не знати.

Наступного дня вона принесла їм розгорнутий сувій, довжиною майже в її зріст, перев'язаний шовковою стрічкою з вензелем Аркануму.

План системи кристалів був чудом. Це була не звичайна схема, а картина: тонкі золоті лінії ткали над чорним тлом складний візерунок з вузлів і ниток. Кожна вежа мала свій центр, кожен коридор свою жилку. Усе сходилося до одного великого кола посеред головного двору.

— Серце системи, — прошепотів Каель. — Під головною залою.

— Але тут нічого немає, — сказала Ліана.

Коло було порожнім. Усередині нього не було ні позначок, ні рун, ні опису. Тільки місце, де папір здавався тоншим, ніби його щось довго терли.

— Зішкребли, — сказав Каель, обережно проводячи пальцем по краю. — Хтось вилучив те, що там було.

Ліра нахилилася ближче.

— Або не хотів, щоб інші бачили.

— Але це був його план, — уголос подумала Ліана. — Люціан не міг цього зробити сам. Хіба що...

— Що?

— Хіба що він хотів, щоб це залишилося тільки між ним і тим, що там лежить.

Вони довго мовчали. Ліана намагалася не дивитися на порожнє коло. Їй здавалося, що воно дивиться у відповідь.

Батько Ліри приїхав наступного ранку.

Про це знала вся Академія: важкий чорний екіпаж із гербом Дому Сорн, двоє слуг у темно-синіх лівреях, урочистий дзвін на вежі. Лорд Оріан Сорн, радник Аркануму й голова комітету з питань спадщини, приїжджав кожної осені, і кожного разу студенти шепотілися, що це недобрий знак.

Ліана дізналася про це не від Теї, а від Ліри, яка перехопила її біля дверей їдальні.

— Він хоче поговорити зі мною сьогодні. Наодинці. У Східній галереї. — Її голос звучав рівно, але пальці, що стискали край рукава, були білими. — Я хочу, щоб ти була там.

— Що?

— Не поруч. Позаду. Там висить гобелен, за ним ніша. Я в дитинстві ховалася в ній від гувернантки. — Ліра вимовила все це поспіхом, ніби боялася передумати. — Ти будеш чути все. Мені потрібен свідок, який не з нашого Дому.

— Я не читаю думок, Ліро. Тільки речей.

— Мені й не потрібно, щоб ти читала. — Ліра дивилася прямо на неї. — Мені потрібно, щоб хтось інший почув те, що він скаже. Бо потім я почну сумніватися, чи мені не здалося.

— Це шпигунство.

— Так. — Ліра гірко всміхнулася. — А ти думала, що в нашому Домі бувають інакші розмови?

Ліана вагалася довше, ніж собі дозволяла. Потім кивнула.

Східна галерея була довгою, вузькою й холодною, з високими вікнами вздовж однієї стіни й важкими гобеленами вздовж іншої. Ліана прослизнула за найдальший, із зображенням оленя в лісі, і притислася спиною до вологого каменю. У ніші пахло пилом і старою вовною. Крізь тонкі нитки гобелена вона бачила лише розмиті обриси, але чула все.

Вони прийшли разом.

— Ти змарніла, — сказав чоловічий голос. Глибокий, спокійний, звиклий до того, щоб його слухали. — Тобі не вистачає сну.

— Мені вистачає.

— Ліро.

— Тату.

Настала пауза. Крізь гобелен Ліана бачила високу постать у темному плащі з густою сивиною на скронях. Лорд Оріан стояв, заклавши руки за спину, і дивився на доньку так, як дивляться на річ, що можна зламати одним необережним рухом.

— Я отримав звістку, що ти цікавишся системою кристалів, — сказав він. — Планами Люціана.

— Я пишу роботу з архітектури.

— Ти не пишеш роботу з архітектури.

Голос його не змінився. Але від цієї незмінності Ліані стало холодно.

— Ти шукаєш щось інше, — вів він далі. — Ти питала бібліотекаря про закриті записи. Ти відкривала родову книгу на сторінці, яку я просив тебе не чіпати.

— Ви наказали мені стежити за Вейр. — Ліра стояла рівно, підборіддя вгору. — А самі нічого не пояснили.

— Я наказав тобі тримати дистанцію.

— Ви написали «стеж». Це не те саме.

Лорд Оріан повільно видихнув.

— Ти дуже схожа на діда, — сказав він.

— Це комплімент?

— Це побоювання.

Він пройшов до вікна й довго дивився вниз, на двір. Ліана чула, як десь у глибині галереї відлунює його крок. Потім він заговорив, і голос його став іншим: тихішим, вже без відтінку влади.

— Мій батько підписав один документ. Давно. Ти знаєш це. Ти знаєш, що в книзі закреслені імена. Але ти не знаєш, що було потім.

— Розкажіть.

— Не можу.

— Тату...

— Не можу, Ліро. — Він різко повернувся, і в його очах було щось, чого Ліана не чекала: не гнів, а втома, глибока, стара, майже безнадійна. — Це не небажання. Це умова. Кожен старший син нашого роду в певному віці забуває. Не все. Одну річ. Одну-єдину. Ту, що підписав його пращур. Ми пам'ятаємо, що були там, але не пам'ятаємо, що саме.