Розділ 11. Щоденник Морвейна

Розділ 11. Щоденник Морвейна

Каель не з'являвся два дні.

Ліана бачила його лише здалеку: на сходах, у галереї, за дальнім столом у їдальні. Він ходив із високо піднятою головою, ні на кого не дивлячись, і щоразу, коли її погляд ловив його, відвертався першим. Це було так не схоже на його звичну манеру, що Ліана почала підозрювати: він від неї ховається.

На третій день вона не витримала.

— Ти уникаєш мене, — сказала вона, коли зупинила його в порожньому переході.

— Я зайнятий.

— Ти брешеш, і це погано в тебе виходить.

Каель мовчки дивився на неї. У світлі кристала його обличчя здавалося виснаженим, під очима залягли темні кола, а на щелепі проглядала тінь невиголеної щетини. Він, схоже, не спав з тієї ночі в Сховищі.

— Що трапилося? — спитала Ліана вже тихіше.

— Нічого. — Він відвів очі. — Просто я подумав, що, можливо, не варто тебе втягувати в усе це далі.

— Уже пізно.

— Знаю. — Він гірко всміхнувся. — Саме тому.

Ліана схрестила руки на грудях.

— Каелю. Ти щось знаєш про засновників. З першого дня.

— Я такого не казав.

— Ти казав: «Довга історія». І дивився на мене біля брами так, ніби вже знав, ким я можу бути.

Каель довго мовчав. Потім, дуже повільно, опустив руку до пояса й розстібнув невелику шкіряну торбинку.

— Сьогодні опівночі, — сказав він. — Стара аудиторія. Якщо ти справді хочеш знати.

Він чекав на неї вже там, коли Ліана відсунула завалені парти й прослизнула всередину. У кімнаті було темно, лише тонка смужка місячного світла пробивалася крізь щілину в забитому вікні. Каель сидів на підлозі, спершись спиною на лаву, і тримав на колінах щось загорнуте в чорну тканину.

— Сядь.

Вона сіла навпроти. Він не поспішав. Довго дивився на згорток, ніби зважував, чи не краще залишити його там, де він лежав.

— Влітку, перед тим як їхати в Арканум, я розбирав горище нашого будинку, — сказав він нарешті. — Це не мала бути моя справа. Але батько поїхав у столицю, а мені стало нудно. Там був старий кофр із дерев'яною скринькою всередині, замкненою на родову руну. Я знав, що не можна. І все одно відкрив.

— Чим?

— Кров'ю. — Він показав долоню, де під великим пальцем білів свіжий шрам. — Морвейнівська магія відповідає на кров. Батько ніколи не думав, що я наважуся.

Він розгорнув тканину.

Всередині лежала книга, невелика, у темній палітурці з потемнілої шкіри, з металевою застібкою у вигляді двох схрещених крил. Краї сторінок були обпалені, ніби хтось намагався її знищити й не встиг.

— Це щоденник Едгара Морвейна, — сказав Каель тихо. — Мого пращура. Засновника.

Ліана мовчки дивилася на книгу.

— Я вірив, що він був героєм, — вів далі Каель. — У нас удома про нього говорили лише пошепки, як про святого. Його портрет висить у кожній кімнаті. Мене змалку вчили: мій рід — стовп Аркануму, ми тримали Академію століттями, ми захищали її від зла. — Він стиснув щелепи. — А потім я прочитав перші сторінки.

— Що там?

— Читай сама.

Він розкрив щоденник на закладеній сторінці й простягнув їй. Ліана не одразу взяла. Її рука зависла над папером.

— Я в рукавичках, — сказала вона.

— Знаю. Читай очима.

Вона нахилилася до світла. Почерк був вузький, нервовий, з різкими нахилами, ніби автор писав уночі, поспіхом, боячись, що хтось зазирне через плече.

Третій день після Розлому. Селена нічого не відчуває: вона переконана, що ми чинимо праведно. Люціан мовчить і щось рахує, як завжди. Астера відмовилася.

Вона стоїть посеред залу й каже, що не завершить. Що вже й так заплатила більше, ніж будь-хто з нас. Що рід, який ми хочемо стерти, не заслуговує цього, бо його єдиною провиною було те, що вони пам'ятають. Вона каже, що вони знають правду й тому небезпечні лише для нас.

Вона має рацію. І саме тому я не можу її слухати.

Ліана підняла погляд. Каель дивився в темряву.

— Далі, — сказав він.

Без Астери заклинання вимагає більше, ніж ми маємо. Селена готова віддати свою силу. Люціан пропонує інший шлях. Я бачу, що виходу нема.

Я поговорив з нею. Довго. Вона плакала. Я плакав також, хоч ніколи не признаюсь у цьому нікому. Вона сказала: «Ти не зупиниш мене, Едгаре». Я відповів, що зупиню.

Сьогодні я це зробив.

Морвейн не врятував Астеру. Він замкнув її.

Замкнув її в тому, що вона створила.

На цьому запис уривався. Нижче були ще кілька рядків, але їх було неможливо розібрати: чорнило розпливлося, ніби на сторінку впала вода.

Ліана довго мовчала. У кімнаті було тихо, і лише де-не-де скрипіли старі балки.

— «Замкнув її в тому, що вона створила», — повільно повторила вона. — Що це значить?

— Не знаю, — сказав Каель. — Я двадцять разів перечитав, і не знаю. Може, це означає ув'язнення. Може, смерть. Може, щось гірше.

— Ти два дні не ходив до мене, бо...

— Бо хотів переконатися. Що це не вигадка, що я не знаходжу того, чого шукаю. — Він проковтнув. — Але це не вигадка. Це почерк мого предка. Мій предок замкнув жінку, яку вважав другом, бо вона відмовилася вбивати невинних. — Голос його зірвався. — І я носив його ім'я весь свій вік і був цим пишний.

Ліана мовчала. Потім, не думаючи, простягнула руку й накрила його долоню своєю.

Каель здригнувся. Але не відсмикнувся.

— Це не ти, — сказала вона. — Ти не він.

— Я його кров.

— Кров нічого не вирішує. Вирішує те, що ти робиш із нею далі.

Він довго мовчав. А потім опустив голову й тихо, із зусиллям засміявся.

— Ти справді ненавидиш, коли за тебе вирішують, — сказав він. — Навіть коли за тебе вирішує кров.

Вона не збиралася торкатися щоденника. Каель просив цього не робити, і вона мовчки погодилася. Але коли він відкладав книгу вбік і його рука зачепила край палітурки, закладка ковзнула на підлогу, і Ліана, автоматично нахилившись, підняла її.

Це була вузька смужка шкіри, потерта й гладка, така, що її годинами крутили в пальцях. Вона стягла рукавичку, щоб краще розгледіти, і торкнулася її голою рукою.